— На жаль, діла наші в Подунав'ї складаються так, що допоможуть тобі в цих заходах. Затим і посилав посланців до тебе, князя полян, уличів.
— Що, знову ромеї підіймають голову?
— Ба ні, ромеї самі не знають, як їм бути. Між лангобардами, що живуть у землях ромейських, і їхніми сусідами на заході — гепідами йде січа. Тож лангобарди й звернулися за поміччю до своїх давніх приятелів — обрів. Ті сидять зараз на берегах Меотіди. Коли підуть на клич лангобардів, підуть через наші землі. Маємо подумати купно, що вдіяти, аби вберегти люд свій і землю слов'янську від напасті.
V
Того самого дня, як у Волині зібралися князі збратаних земель і стали думати-гадати, як бути їм із обрами, син княжий Богданко завітав до навчителя свого і, ніяковіючи, став благати, аби той відпустив його до Соколиної Вежі.
— Ти ж був там і зовсім недавно, — напустив на себе подиву дядько.
— Так, одначе треба знову.
— Ну, отроче, це вже занадто. Ти п'ять літ не сидів у сідлі, не тримав лука, меча в руках. Коли надолужуватимеш прогаяне?
— Ніби я погано стріляю з лука. Ніби й сідлі сиджу не так, як усі.
— Бо таки не так. Соромився б рівнятися з усіма іншими. Не забувай: ти княжий син, ти маєш бути перший і в стрільбі, і в січі, на коні і під конем триматися, яко кліщ.
Старий виказував та й виказував княжичеві своє невдоволення, похвалявся мати розмову про його науку з самим князем, а завершив вичитування зітханням і нарешті згодою:
— Так тому й бути, цього разу відпущу, одначе вдруге щоб і проситися не смів. Будеш і надалі так ставитись до своєї ратної науки, пошлю до матері, най навчає дітей няньчити.
То вже казна-що: його, княжича і майбутнього мужа, посилають няньчити дітей. Таке кажуть, коли ведуть бесіду з цілковитим бевзем. І все ж Богданко не розгнівався на свого навчителя — він має дозвіл їхати, йому не до гніву було. Осідлав Сірого й погнав знайомою стезею до Черна, а там зверне, не заїжджаючи до отчого вогнища, на Веселий Діл. Не на Соколину Вежу навіть, таки на Веселий Діл, таки до Зоринки.
"Коли й за цим разом не вийде, — гадав собі, — постукаюсь у ворота, а то й у терем. Присяйбіг, постукаюсь, а вже достукавшись, скажу: "Що мені до твого тата і що до його гніву, коли хочу бачити тебе, і край, бути з тобою — і тільки".
Гуцикав у сідлі й поривався туди, де Зоринка, поривався й похвалявсь, а все ж змушений був завершити ті похваляння зітханням. Це треба було статися такому, щоб Боривой пішов до уличів і знайшов там свою смерть, щоб князь не захистив його від тої смерті. Мислимо хіба, два літа карався незрячістю, благав богів, аби одкрили йому світ, тепер знову карається й благає. Бо прозрів очима — занедужав серцем. Он яка осмута бере його при згадці про Зоринку і яка печаль-присуха нуртує в ньому від тої ж згадки. Казав уже й знову скаже: мислимо хіба, ціла черідка літ минула, як знає Зоринку й живе Зоринкою, а бачити її, бути з нею не може. Колись отрочам був — їздила, незрячим був — також їздила, щебетала-виспівувала біля нього своїм улесливим голосом; тепер ані сама не їздить, ані його не приймає у Веселім Долі. Було б менше осмути та печалі, якби знав: зреклася. Ба ні ж, знає інше: Зоринка хоче і бачитися з ним, і знати його, інші не хочуть.
Коли сталося те лихо з Боривоєм і мати-княгиня сказала:
"До Вепрів заказано", — осмутився й мусив звикати до свого смутку. Було прикро, було й жаль, та що міг вдіяти, коли заказано, а час все помітніше й помітніше стирав згадки про Зоринку. Та й нові друзі у Черні й поза Черном хай і не так твердо, все ж стали на місце Зоринки. Хто знає, чи згадав би уже про неї, коли б не нагледів тоді, як була вже півдівкою —— мала чотирнадцять літ. Опалила своїм диво-поглядом, тим, чого не мали, чим навіть рівнятися не могли всі інші, й знову збудила мислі, а з мислями й бажання-намір: він мусить поновити дружбу з Зоринкою. Чи вона завинила чимось перед родом князя Волота, а він, Богданко, — перед родом волостелина Вепра, щоб мали назавше відсторонитися й бути у родовій вражді?
Тоді мав уже шістнадцять літ, тож і не став радитися з матір'ю-княгинею, як і питати дозволу в княгині. Сказав, єяде на Сірого й подасться до Соколиної Вежі, та й подався. А не доїжджаючи Соколиної Вежі, звернув і погнав коня на Веселий Діл.
Не під'їхав і не постукався у ворота, як роблять усі. Стояв на узліссі й ждав, коли вийде або ж виїде Зоринка. Та ба, багато хто виходив і виїздив, рипіла того дня ворітниця, рипіли й ворота, а Зоринка не об'являлася поза стінами терема. І день так, і другий, хто знає, чи побачив би її й третього дня, коли б не нагледів, як вийшла й простує в той бік, де тирлувався конем, її, Зоринчина, челядниця — та, що опікується нею й навчає її уму-розуму.
— Добридень, тітуню, — привітався здалеку. Спинилася, подивована, й ледь спромоглася на слово.
— Добридень.
— Ви пізнаєте мене?
— Чом не пізнати? Бачила княжича і не раз. А чула про нього ще більше.
— Коли знаєте, хто я, то, певно, знаєте і все інше. Стариця наша враждує з-за того, що сталося з Боривоєм, а мені край треба бачитися із Зоринкою. Скажіть їй, най вийде таємно.
— Йой, молодче. Скільки тобі літ?
— Шістнадцять уже.
— А Зоринці всього лиш чотирнадцять. Мала вона, аби виходити до тебе, та ще й таємно.
— То вийдіть і ви з нею. Я скажу Зоринці одне-друге слово, та й підете.
Челядниця вагалася. Тоді не завагався Богданко: так благав і так заглядав у вічі, благаючи, що жінка не втрималась і поступилася.
— Я виведу її, та не сьогодні, завтра. Чекай на нас десь далі від оседку, хоча б і отамечки, — показала. — По полудні вийдемо.
Чи Зоринка так дуже ждала того побачення, чи від мами-природи була така; і осміхалась зближаючись, і очима та личком ясніла, як, може, не ясніла досі.
— Добридень, Богданку! — спинилася неподалік і не схилила, як сподівався, голови, дивилася на нього і ясніла, дивилась і ясніла. — Вітаю тебе з одужанням-зціленням. Така рада за тебе, така рада, що йой!
— Спаси біг на добрім слові, — осміхнувся і, мабуть, теж заяснів видом, — Приїхав, Зоринко, сказати, що вини моєї в Боривоєвій смерті немає, тож і вражди між тобою і мною не може бути.