— Схаменися, Малко. Отрокові вісімнадцяте літо минає вже. Чи я не зважав на те, що сталося з ним, чи мало ждав доки забуде усе, що сталося того передліття? Коли ж постигатиме їх, і ратне діло, і науку княжу? Тоді, як стане князем?
І переконував, і кричав на жону — дарма, нарікала на всіх і вся й плакала, присягалася, що не поступиться, і знову плакала. Мусив зважити на те й обмежитись півзаходом:
оскільки жона противиться намірам мужа і князя, так і буде, не посилатиме поки що Богданка до дядька, візьме з собою на полюддя, правеж правити у поселян. Йдеться до зими, по городищах і сусідніх з ними весях завершується веректа, настає та пора, коли змовкають ціпи та терниці в овинах, по скотницях тирлується непримітний літньої пори товар. Поселяни міряють нині берковцями й тримають у тих же берковцях чи зсипають до підклітей збіжжя, рукомеслий люд — шевці, гончарі, чинбарі, ткачі — поспішають збути витвори рук своїх на торжищах й покласти до киси зароблені різани, мідниці, ногати; лучники, сідельники, ковачі, золотарі роблять, як і робили, своє діло — гнуть луки, майструють сідла, кують чи позолочують кузнь. Для князя ж і його мужів настає час подумати про поповнення княжої скіниці гривнами, ногатами або ж ромейськими солідами — для купівлі в тих же ромеїв кам'яної потерті, що піде на злютування стін у гридницях та вежах, щитів та мечів, пристроїв для оснащення лодій і для управління лодіями, про поповнення житниці збіжжям, медом, воском, як і підклітей волокном, хутром — для потреб стольного Черна, дружини ліпшої і меншої, для торгівлі з тими ж ромеями. Кожен пам'ятає: аби земля була дужою, а життя в ній надійним, поселянин має віддати князеві те, що з нього належить, а князь взяти усе, що йому належить: від диму — димне, від рала—міру пшениці, жита, проса, вівса, дикуші, від борті, тенет, перевісищ — теж десятину, як і від зарібку кожного з людей рукомеслих також десятину. Всяк знає свою повинність, як знає й місце здачі повинності, а все ж князь та його мужі мають самі побувати в кожній общині і взяти те, що належить з общини. Теремкові, старости — люди довірені, та не завжди вірні, сутяги завзяті, одначе дбають та сутяжать насамперед для себе.
— Коні, хури приготовлені? — поцікавився в челядника.
— Приготовлені, княже. Похідна скітниця — також.
— Скажи воєводі Стодорку, най зайде до мене. Відтоді, як Вепр зрікся високого звання ліпшого мужа і воєводи в княжій дружині, його місце посів Стодорко, муж не такий одважний, як Вепр, зате тямковитий. Цей не полізе на рожен, цей спершу подумає, потім скаже, спершу виважить, потім зробить. А все ж було б ліпше, коли б його тямковитість та поєдналася якось із Вепровою одвагою. Був би певніший, що не сам стоїть на сторожі Тиверської землі.
— Кликав, княже?
— Так. Від'їжджаю на полюддя, Стодорку. У теремі лишаю Малку, а в городі — тебе. Будь пильним і твердим, ані на п'ядь не відступай від того, що ввів заради супокою я, тим паче в дні торгів і великих свят.
— Так довго збираєшся затриматись на полюдді ?
— Чому довго?
— Ти ж кажеш: і великих свят. А великі свята скоро не передбачаються.
— Всяке може трапитись. Аби не затриматись аж надто довго, їдемо трьома валками, в усі три кінці нашої землі:
муж Власт — на сі вер, муж Бортник — на полудень, я — на захід сонця.. На тебе лишаю сусідні з Черном общини і сам Черн. 3 города не відлучайся, посилай замість себе людей довірених, проте постарайся подбати, аби до коляди правежі були в скітниці та житниці. Без цього намірам нашим не судитиметься бути здійсненими.
— Гаразд, княже, зроблю, як велиш. Ось тільки не розумію твого побоювання. Чим стривожений? Чому велиш бути аж надто пильним та обережним?
Волот міряє його допитливим оком.
— Причин для побоювання, може, й немає, а для тривог є, воєводо. Не забувай, Вепр пішов од нас лютий і кревно ображений, а він не забуває образ.
— Гадаєш, може прибути сюди з лихим наміром?
— Сам не посміє прийти, а ромеїв може привести. Видно було: Стодорко не зовсім вірить тому, що чує.
— Оце так?
— А так, воєводо. Розбрат пішов між нас, а там, де розбрат, там усього можна сподіватися.
— То, може, тобі не слід би йти на полюддя? Може, я пішов би замість тебе?
— Ні, піду сам. Синові мушу передавати цю науку — як княжити над людом.
Путь слалася коневі під ноги туга і бита, проте не мерзла ще. Та й у аері не відчувалося дихання зими. Була та прохолодна, одначе не холодна ще пора, коли не лишень на возі, і в сідлі почуваєш себе привільне та вільготно. Он як приємно бадьорить бадьорість околій, коли б не вози та не потреба триматися возів, пустив би повід, припав би до луки та й погнав би Сірого від долу до пригорка, від пригорка до долу. Бо дзвенять від стуку-грюкоту коліс не лише околії, дзвенить і серце, бо озивається на зичне іржання коня не лише упокорена за ніч далина, озивається молодечим клекотом єство людське.
— Що, Богданку, — пізнає синові помисли князь, — не розучився триматися в сідлі? Міг би погнати Сірого на всю кінську пору і не впасти під копита?
— Міг би, отче, — осміхнувся отрок і весело сяйнув очима. — Навіть хотів би погнати так. Завважте, який дзвінкий аер, як уторована для бігу-лету путь!
— Буде ще їх, — вдоволено торкнувся синового плеча, — і бажань, і нагод, і торованої та неторованої путі. Обвикни спершу, віднови дядькову науку, а тоді вже й поскачеш. Я дозволю. Це мати твоя боїться за тебе, я не боюсь.
— Не пускали на полюддя?
— Ба ні, на полюддя пустила. До дядька не хоче пускати. Хотів би почути, що скажеш ти? Чи думаєш повертатися до ратної науки?
— А що тут думати? Я дужий нині, а іншої науки, окрім ратної, для мужів нема.
Князь збадьорився, сяяв, як і син, по-молодечому веселими очима.
— Ну, то вважай, що ти повернувсь уже до неї. Либонь, догадуєшся, чому узяв тебе з собою на полюддя?
— Таж сказали: повертаєте до ратної науки.
— Не зовсім так, сину. Хочу, аби переймав іншу. науку: бути державцем на Тивері. Це, щоб знав, теж княжа і не менш важлива, аніж ратна, наука. Приглядайся, з ким і як вестиме бесіду князь-вітець, що і яким робом вимагатиме від общини, а що — від теремкових. Рано чи пізно, а настане той день, коли сядеш замість мене на столі. Мусиш зараз уже знати, як правити людом.