— А який із себе?
— Такий, людоньки, ліпотний, такий ліпотний, що йой!
Не поскупилась на слово, казала та й казала, який доброликий та гінкий станом її Божейко, які іскристо-голубі та знадливі має очі, пишний та в'юнистий чуб.
— А тутки, — показала на одну, показала й на другу ланіту, — є в нього родимки. Невеличкі, все ж примітні й вельми знадливі.
— Боженьку! — озвалася низькоросла, з добрими карими очима молодичка. — То чи не той це, що кинувся в море?
— Як то — кинувся? — пополотніла дівчина. — Чому кинувся?
Молодичку обступили, велять казати, коли почала вже. А та роззирається і не зважується. Бо казання її не з веселих буде. Йой, людоньки милі та людоньки гожі, коли б ви знали, яке воно невеселе!
Дівка правду каже: навікулярій Феофіл привіз його десь здалеку і таки аж на тім літі чи, може, й передлітті. Привіз та й звелів садівничому взяти того молодого раба собі в поміч. Бо таки великий сад та й город має на своїй подвірниці, робочі руки потрібні. Ну, а садівничий його, всім відомо, — деспот і поліпше господаря. Ганяв та й ганяв молодця, морив та й морив трудом непосильним, аж поки тому урвалося терпіння: надумався і втік одної ночі, певно, не відав, бідолашко, що з Фессалоніки поночі не вийдеш — скрізь око вельмож, сторожа біля воріт, сторожа і в пристанищі. Отож і схопили анта, а схопивши, вивідали по помітині, що підневільний, і повернули навікулярію. Феофіл був вельми обурений тим, завдав зухвальця у вериги й кинув у підземелля яко в'язня. Правда, недовго тримав там. Бо яка вигода рабовласнику з раба, що сидить закутий? Йому потрібний раб-робочич, а не поїдач хай мізерного, все ж хліба. Отож потомив кілька днів та й покликав до себе. Дивився-вивідував мовчки, зрештою надумався й повелів надіти непокірному рабові колодку на ноги. "Хай носить і звикає, — сказав. — Коли побачимо, що звикнув, тоді й знімемо".
У сад не посилав уже молодого анта, поставив на місце тих, що підмітали подвір'я, давали лад на конюшні. Поставив та й подався в море, а морем — до далеких островів та пристанищ. У нього завжди так: рідко буває вдома, більше плаває та торгує. І літо, і зиму. Хіба що буря або діло якесь затримає біля жони. Всі інші дні, ба седмиці у морі та й у морі. Того разу теж довго не було його. За всім дивилася, до всього приглядалася жона Марія. Тож доглянулася й до молодця з антів. Дівка правду каже: вельми ліпотний був собою. А ще страждав аж надто. Чи то за землею своєю, за домівкою банував так дуже, чи колодка та робота підневільна мучили. Ні з ким не розмовляв, підмітав і сумував-думав, порався на конюшні і знов сумував-думав. А траплялася вільна година, надто тоді, як підносили, мов псові, побовтюху-їжу в казанку, прикривав руками вид свій і плакав безмовно.
Може, Марії всього лиш шкода стало його, а може, справді вподобала молодця, покликала одного дня тих, що кували раба, й звеліла зняти колодку.
"Ти накличеш на себе гнів навікулярія, — попередили її перед тим, як зняти. — Знаєш-бо, він не терпить чиїхось втручань, переінакшень його волі".
"Дарма, — стояла на своєму. — Раб знемагає, не бачите хіба? Хай робить своє діло, одначе без колодки".
Йому зняли її, та почали наглядати після всього за молодцем, а наглядаючи, помітили: господиня не лише від колодки звільнила анта, звільнила й від побовтюхи-їжі, кликала до господи й веліла митися та сідати за стіл разом із челяддю. Дивувалася тій увазі і неабиякій прихильності челядь, дивувалися ті, хто стояв між господарем і господинею яко посередник, та ще більше була здивована сама господиня, коли ант ослухався якогось дня і уникнув запросин, а вночі й зовсім зник із подвір’я. Чули, вдруге втік від свого володаря, дарма що був попереджений: коли втеча повториться, навікулярій зробить із ним те, що роблять з усіма непокірними: позбавить навіть бажання чогось хотіти, кудись тікати. Чи то такий відважний був той доброликий ант, чи так голосно і невідступне кликала його земля рідна, ті, кого полишив у тій землі, зважився і втік. За цим разом йому поталанило обійти сторожу й вибратися з Фессалоніки. Може, і з ромейської землі вибрався б, коли б занадто рано не повірив, що вільний уже, і не злегковажив у путі: заснув при дорозі й потрапив до рук дімотів, а від них — до префектури, котра й доправила раба-втікача його власникові. Марія, розповідають, і далі захищала анта перед мужем своїм, на колінах благала, аби змилостивився, та навікулярія благання ті лишень розлютили до краю. "Ти воліла мати його за спальника в опочивальні, то й матимеш!"— сказав твердо і вийшов од неї.
Правда то чи неправда, а проте усі так мислять: найбільше винна в смерті того раба челядь. Коли прибув навікулярій, не втрималась котрась із челядниць і внесла йому до вух, що жалощі господині — не просто жалощі: вона вподобала анта, схильна була похотьствувати з антом, тому й звільнила його від колодки, кликала до столу, а затим, — і на бесіди, не взяла гнів до серця навіть після того, як раб-добролик знехтував її прихильністю й утік із господи. "Іншої ради нема, — казала нібито Феофілові, — вподобала господиня Божейка і так дуже, що втратила всякий глузд, забула про честь і повинність жони, як і про те, що муж не подарує того порочного наміру ані їй, ані рабові, тим паче рабові".
— Воно так і сталося, — зітхала молодичка, — навікулярій повірив пересуду й велів челяді здійснити те, що обіцяв: "Раб утік — хай має те, що заслужив, раб хотів бути спальником у господі, так тому й бути: оскопіть його і зробіть євнухом при опочивальні вельможної".
Молодичка щораз ховала чомусь від Миловидки очі, зате не приховувала, здається, нічого з того, що знала про Божейка. Бо казала та й казала, як кричав він, бідолашко, коли довідався, куди ведуть і чого ведуть. Страшно і дико кричав, потім бився з виконавцями волі господаря, опирався скільки міг і як міг. Та що годен був вдіяти один супроти кількох дужих і по-псиному вірних навікулярієві челядників? Розізлив тільки тією бійкою і зробив рішучішими.
Плакав та й плакав опісля, жалівсь та й жалівся комусь. А виплакав жалі свої та змив сльозами рани, уловчився і вислизнув з подвір'я навікулярія. Скаліченим уже, а таки втік.