— Може, то занадто — по сто?
— Моліться богу, щоб не було замало.
І відмовчувались, і кректали, і сперечалися, і хто знає, чи й зголосилися б давати антам такі гроші, коли б отець Іоанн, помисливши, не підштовхнув їх під лікоть.
— Церква перша поділиться в нещасті з паствою своєю:
дасть за неімущих десять тисяч солід.
Радні пожвавилися й стали прикидати, від кого з горожан слід зажадати більших, аніж сто солід, внесків.
А князь Волот наближався тим часом до Маркіанополя, і що ближче підходив до нього, то наполегливіш дошукувався, як же йому зробити, аби і ратну сверблячку воїв своїх задовольнити, і не нашкодити тим, що допомогли йому покарати Хільбудія. Брань із ромеями на цім поході не завершиться. То буде великою похибкою втратити звідунів і втратити тільки тому, що комусь хочеться помститися за вчинені Тиверській землі кривди саме на Маркіанополі. Сказати про це воям? А чи варто бути аж надто відвертим із воями?
Таки сказав би, мабуть, принаймні привідцям тисяч, коли б ромеї не утримали від того необачного освідчення: вийшли до його раті з хрестами та церковниками в одіянні християнських жерців і сказали:
— Візьми, княже, дань, і пощади город наш, людей, що в городі. Чи вони винні, що намісник Хільбудій обрав собі резиденцією саме Маркіанополь?
Спершу подивований був і не повірив тій речниці-рятунку, а повіривши, не став вагатися. Єдине, чого зажадав від ромейських слів, — дати зверх усього десять бочівок грецького вогню.
З того, як переглянулися між собою сли, неважко було догадатися: вони поставлені перед неминучістю вторгнення.
— Достойний, — сказали по забарнім сум'ятті, — вогню у нас немає ані бочівки.
— А де є? В Одесу, Анхіалі?
— Боїмося помилитися, і все ж, гадаємо, що за грецьким вогнем тобі доведеться йти до самого Константинополя. Десь-інде навряд чи розживешся.
Певні були, князь скаже зараз: "Ідіть і попередьте своїх привідців: беру город їхній на меч і сулицю". А він зиркнув на своїх радників і не виказав чогось схожого на такий намір.
—Коли матиму міхи з золотом?
— За дві доби.
— Довго примушуєте таборитися. Жду до завтрашнього ранку. В противнім разі піду на город.
Те, чого уникнули тиверські вої під Маркіанополем, стало неминучим під стінами Анхіала. Пристанище і город оточували тут надійні стіни, в морі стояв імператорський флот, а то неабияка опора і певність. Флот прикриватиме підступи до города з моря, стіни — з суходолу. Коли ж складеться так, що оборонцям доведеться залишити город, до їхніх послуг знову стане флот: хай не всі, все ж сядуть на триреми та квадриреми і відпливуть до Константинополя. Тож і не вийшли тут, як під Маркіанополем, ромейські сли і не сказали: "Відступіться, матимете дань". Анхіал зустрів тиверців наглухо зачиненими ворітьми, німотним мовчанням города і тих, що в городі. А то — передгроззя. Доведеться стати табором і ждати полян та уличів.
Ідарич схвально поставився до намірів тиверського князя: почати виправу з нападу на ворота, а головні сили слов'ян кинути через морське пристанище. Проте вніс і свої одміни до тих намірів.
За велінням князя Волота на приступ сіверських воріт і сіверського прибережжя йшли поляни та уличі, на приступ полуденних воріт і полуденного прибережжя — тиверці та дуліби. Полки мали обступити город так, аби в оборонців склалася думка: на них іде тьма і йде звідусіль.
Так, власне, й було. Один полк засипав ромеїв стрілами, інший навально йшов на стіни і не поглядав, як там у тих, що обіч, що позаду. Бо и без розглядин знали: на приступ йшли всі, сотня за сотнею і лава за лавою. А коли йде така сила, хто може вистояти і не стенутися? Перли ж бо тисячі, одні з драбинами, інші з оголеними мечами і перли такими дужими лавами, що й стіни, здавалось, не стримають. Та ба, добігли здебільше тільки до стін. Коли ж ставили драбини і пробували вийти по них на стіни, ромеї або скидали зухвальців разом із драбинами, або лили на голови гарячу смолу, кидали каміння й примушували стинатися. І раз, і вдруге отак, і на суходолі, і в прибережжі, там, де стіни виходили в море. Але поки князь не пересвідчився: даремні ті потуги, а пересвідчившись, дав своїм воям знак: відійти від стін.
— Як це розуміти? — прискакав на змиленім коні Гудима. — Ми домовлялися вести виправу до переможного кінця.
— Даремна затія, воєводо. Не бачиш хіба: і стіни, і прибережжя обороняються надійно. Люди гинуть, ідучи на приступ, а який із того хосен?
— Поляни були недалекі вже від того, щоб обійти стіни й опинитися в пристанищі з боку моря.
— Зате ми не змогли б підтримати полян. Я знайшов іншу стежину, що виведе нас на стіни, а через стіни — в Анхіал. І, здається, надійну.
Найперше, що звелів, прибувши до табору, — звільнити вози від поклаж. На них, коли стемніє, возитимуть землю й засипатимуть рови обіч воріт. Дереводілам же велено було взяти сокири і йти до лісу, в лісі дружно стати до роботи, — так дружно, щоб до ночі були змайстровані вищі за стіни дерев'яні сходні. Коли змайструють та доправлять у табір, поставлять ті сходні на вози-розводи і, прикриваючись ними, мовби широкими щитами, підвезуть під самі стіни. Широкі донні опори не дозволять ромеям ані повалити, ані відіпхнути їх. Та й не встигнуть щось вдіяти. Сходні — не стіна-крутопадь, по сходнях легко і спритно підуть на зближення з ромеями антські вої. А вже як зблизяться та стануть на стіни, антів не вчити, як битися мечем та сулицею.
Дружина, ополченські вої зустріли ту княжу вигадку ладністю зробити все, що велить, негайно, а ще — згуками радості і щирої здравиці:
— Най славиться в роді і племені тиверський князь, — кричали, — муж ратний і думаючий!
Навіть бувалий у бувальцях Вепр змушений був поставити рогом подивовані очі. Єдине, чим поцікавився, коли надивувався: як же вої доправлять такі громаддя з лісу?
— А про це в них запитай. Гадаю, без нас із тобою додумаються.
Поки слов'янські вої качали на руках вози та засипали землею рів, ромеї ворохобились на стінах — і галасували, і стрілами прискали, і каміння вергали на тих, що підходили близько. А не стали об'являтися біля стін, заспокоїлись, схоже, що вклалися спати. Одначе то тільки здавалося. Варто було воям наблизитися із сходнями, як знову обізвались і забили на сполох.