— А вої з них які? Такі ж, як і склавини?
— Такі, коли не ліпші. Вельми спритні. І мудрості та винахідливості їм не бракує. Сьогодні утнуть одне, завтра — зовсім інше, таке, що й передбачити годі.
— Бувають на цім березі?
— Рідко, більше тоді доводиться мати з ними справу, коли ми буваємо на тім березі.
— А буваєте?
— Чом ні? Ловимо рибу, полюємо на звіра.
— І на жінок, певно? — осміхнувся, як приятелеві.
— За жінками далеко їздити, достойний.
"Сумніваюсь, — подумав Хільбудій, всідаючись зручніше. Імператор мав рацію: легіонера не можна лишати без діла. Розледачіє на дармовому хлібі, а то й збунтує. Та чи є рація в іншій пораді Божественного: оновлювати старі, будувати нові фортеці на Дунаї? Чи вони така вже перепона для варварів? Чи варварам важко обійти їх та піти гуляти по Мізії чи й Фракії?"
Фракія, Мізія... Люду тут вистачає, і люд не такий багатий, щоб не було з кого набрати легіонерів. Сам імператор черпає та й черпає їх із цих земель. Та з Македонії ще. Хто ті легіонери, що билися з персами, а нині стоять у Константинополі, пішли в Антиохію, залишилися в Фізісі, Трапезунді? Стрілки — з фракійців, мечники—з македонян, іллірійців, варварів. Ну, а коли черпає звідси легіонерів імператор, то чом не черпати їх йому, намісникові Фракії? Між військом палатійським і військом провінційним не така вже й прірва. Сьогодні воно провінційне, а завтра може стати палатійським, сьогодні він, Хільбудій, намісник, а завтра, дивись, уже полководець, на якого ставитиметься все і якому воздаватиметься, отже, найбільше. Тим паче, що імператор щось замишляє: тому, подейкують, і розв'язав собі руки з персами, підписав вічний мир з Іраном, що хоче мати надійний тил, а вже як матиме його, кине звільнені легіони на варварів, котрі сидять у священних землях Римської імперії, візьме їх мечем і тим самим поверне в лоно законної спадкоємиці Великого Риму — Візантії. Коли то правда, фракійське намісництво може стати для стратега Хільбудія непоганим трампліном: імператорові он як знадобиться провінційне фракійське військо, а відтак знадобиться й полководець Хільбудій.
Усе це, звичайно, благії наміри, бажання. А як бути зараз? Обмежитися зміцненням існуючих фортець, а легіони тримати далі від Дунаю, у заселених людом провінціях чи будувати нові фортеці й зосередити силу, що протистоятиме варварам, на Дунаї? Як на нього, військо має бути по всій землі і найпаче — в сусідніх з Дунаєм фортецях. Та ба, Божественний вів мову про фортеці на Дунаї. Не погоджуватись? Піти супроти волі імператора й зробити по-своєму? Діло ризиковане і не вельми втішне. Хіба... хіба обрати середнє між тим і другим: для ока робити щось і в Подунав'ї, для діла збирати маніпули в когорти, а когорти — в легіони і будувати тими легіонами фортеці у землі фракійській? А що, така лінія найбільше підходить, згодом у доцільності такої лінії неважко буде переконати й імператора.
Кілька днів відлежувався на пуховиках, давав натомленому тілу спочинок після виснажливих мандрів, думці — можливість проясніти, стати коли не твердою, то певнішою, а вже певність — Хільбудій це знав — додасть і рішучості, і винахідливості, і снаги. Потім оглядав споруджені в його відсутність конюшні, тішився кіньми, передусім тими, що гуляли донедавна в табунах і тільки зараз потрапили до рук конюхів, яким велено навчити їх ходити під сідлом, слухатися повода, острог, сягати через перепони і крутопаді. Не коні — змії. Сила так і грає під шкірою, палахкотить в очах, почувається в шалених намірах не коритися людині, бути вільною від людини.. Шаленство те, а ще краса, і дика, і витончена водночас краса, підносять ратний дух і гріють серце. Ще б пак, на такому коні у вогонь і в воду сягнеш не задумуючись, на такому з самим сатаною станеш на герць. Про те ж, що пізнаєш, долаючи земні простори, й говорити не доводиться. То чари, то присмак справжньої волі.
— З імперії були гінці, якісь достойні уваги вісті? — поцікавився в проконсула Нижньої Мізії, повернувшись з оглядин.
— Ні, стратегу, нікого не було. Чи то вісті не зізріли, чи путі зараз не ті, щоб слати гінців.
— А що — путі?
— Якже, багно і стужа, у зиму йде.
— Морем о цій порі і поготів, мабуть, ніхто не прибуде?
— Так. Дмуть сильні вітри і все — із сівера. Такої пори мореплавці не зважуються виходити в далекі плавання, тим паче в наші води.
— Ну, а літньої днини, коли в вітрила дме левант, бувають в Одесі мореплавці?
— Чом ні, бувають.
— І що везуть сюди, що звідси?
Проконсул зиркнув чомусь на намісника і, переборовши вагання, заходився лічити, що привозять навікулярії до Нижньої Мізії та Фракії, що везуть із них.
— Наше багатство, — чи то хвалився, чи то плакався, — хліб і товар.
— А люди? Як поставився люд провінцій, — поспішив заговорити про інше, — до рескриптів імператора стосовно емфітевсиса?
— О-о, мудрості і щедрості Божественного віддячують тут достойною похвалою. І раб, і конон пнуться до ниви, яко бджола до дарованого богом нектару.
— Пнутись — одне, а мати чим обробити її — зовсім інше. Чи не зледащиться раб, сівши на землю господина? Чи не зародить на його ниві кукіль замість хліба?
Проконсул усміхнувся поблажливо, схоже, що тішився наївністю намісника.
— Достойний. Чи той, хто довіку мав ходити під бичем, захоче знов підставити під нього плечі? Та він із шкіри вилізе, а зоре й засіє даровану щедрістю Божественного ниву. Вона ж віддячує йому не тільки хлібом, вона дарує й волю.
— Божественний на це і уповав, — погодився Хільбудій і більше не турбував уже проконсула імперськими справами в провінції. Зате проконсулу не все, мабуть, було в тих справах зрозуміле. І поривався довідатись, і стримував себе, одначе не стримав.
— Нехай простить достойний за цікавість: Маркіанополь лише на час стає опорою намісництва а чи назовсім?
— Те визначать обставини і час. Поки що обираю Маркіанополь. У Подунав'ї здійснюватимуться значні фортифікаційні споруди, тож і намісник має бути неподалік. Маркіанополь, сподіваюсь, спроможний буде розквартирувати і намісництво, і залогу.
— Постараємося, стратегу. Нам би тільки зиму перебути. Влітку всього і всім буде досталь. Збудуємо кам'яниці, добудемо провіант.