І тільки-но мовив те, випливло з глибин морських дванадцять білогривих кобил, вийшли, стали одна при одній і мовили: "Чого волієш, молодче?"
"Віддайте молоко своє, най царівна вчинить те, що хоче, та позбудеться неволі агарянської".
"Коли для того, щоб позбулася неволі, бери".
Поки видоїв усі дванадцять кобил, доправив до пристанища молоко та розпалив багаття під казаном, з'явилися цікаві, челядь розбудила й царя — така була його воля: хотів на власні очі бачити, як купатиметься в кип'ячому молоці морська царівна.
Її звільнили вже з кліті. Оточили, щоправда, надійною сторожею, все ж звільнили й привели туди, де мало статися купання.
Царська челядь принесла зроблені ще вчора східці-підмостки й поставила їх поруч із казаном. Як тільки молоко закипіло, морська царівна вийшла на підмостки і, не роздумуючи, стрибнула в повитий парою казан. Тієї ж миті випірнула й, підхоплена Яровитом, постала перед згромадженим довкола людом у пишнім земнім убранні. Та не те вразило Халіля і його челядь: царівна випірнула з молока ще ліпшою, аніж була. Такою младомладою і такою красною та статурною стала, що агаряни ахнули, дивуючись, і заніміли.
"Слава царю Халілю! — крикнула челядь, опам'ятавшись. — Слава володарю ліпої з ліпих жони!"
"Слава й цариці землі агарянської!"
"Стривайте! — підніс над головою меча і вгомонив царських холопів Яровит. — Царівна не стала ще царицею, а цар — її мужем. Най спершу виконає другу мою вимогу"
"Ти не володар їй, аби вимагати".
"Ба ні. Чули, що сказала царівна? Я — її суджений. Або ти, царю, купаєшся зараз у кип'ячому молоці й набуваєш виду красного молодця, до якого прихилиться серце вродливиці-царівни, або стаєш зі мною на поєдинок. Чесний двобій і чесна звитяга теж дадуть тобі право стати волостелином цеї диво-діви".
Царя одразу ж оточили радники. Поки вони шепталися, Яровит сів на коня й оголив свій меч-самосік. Царівна ж стала край підмостків і, не чекаючи, що врадить цар із своїми радниками, сказала: "Або зголошуєшся, царю, робити те, чого вимагає від тебе мій наречений, або я знову буду в молоці морських кобил і стану морською дівою".
Халіль зважився врешті-решт і відтурив від себе радників.
"Кажеш, хочеш битися зі мною?"
"Хочу чи не хочу, а муситиму, коли не скупаєшся в молоці".
"Чи ж знаєш ти, з ким виходиш на поєдинок? Я переможець тих численних мужів, що їх, крім чародія-горбуна з двосічним мечем, ніхто не перемагав".
Він справді був велетом. Таким могутнім видавався на не менш могутньому коні, такий крупний горбоносий вид мав, чоласту голову, що Яровитові слід було, може, й подумати перед тим, як казати: "Так, хочу битися".. Одначе пам’ять його не забарилася нагадати й те, що чув від ворона: "Тобі належить визволити царівну; не визволиш її — не матимеш і Живи".
"Чи я перечу, — осміхнувся. — Когось, може, й перемагав ти. Та попробуй взяти гору у двобої зі мною. Інакше, кажу, не матимеш царівни".
Зухвалість його розлютила Халіля.
"Виходь, коли так", — метнув на витязя свої позирки-стріли.
Билися на просторім намісті, осторонь від натовпу. То налітали один на одного бурею, то знову розходилися й брали розгін. І раз, і вдруге, і втретє отак. Нарешті зчепилися, мов вужі. Коні, гарцюючи, збили пилюку, не розбереш уже, де Яровит, де цар. Тільки й чутно було з того вихору-двобою, як гримить криця об крицю, як іржуть, боляче приострожені чи вражені мечем коні. Та ще біла Халілева чалма вигулькувала час від часу з пилюки, мовби засвідчуючи тим цареву невразливість.
Челядь, радники — сама цікавість і торжество. Такі, що й крикнули б уже: "Хай живе непереможний цар Халіль". Та не зважувались все-таки, ждали вирішальної миті. А коли настала вона, не до торжества було: важка царева голова схилилася раптом на груди і, відтята наступним ударом меча-самосіка, покотилася коневі під ноги.
Агаряни не повірили тому, що бачили, і ждали. Може, то здалося тільки? Адже курява. Та ось із хмари пилюги вихопився кінь без вершника, а вслід за ним виїхав і витязь. Витер спітніле чоло й знову погнав коня в пилюку, настромив щось на вістря меча й, підіймаючи, кинув під ноги отетерілій челяді.
То була повита чалмою голова Халіля.
Челядь, не змовляючись, тицьнулась ниць і заволала: "Будь нашим повелителем, витязю-царю!"
Та Яровит не дослухався до тих величань. Посадив у сідло царівну і погнав коня туди, де стояла в пристанищі Халілева лодія. Тоді вже, як сів у неї з дівчиною та підняв вітрила, сказав люду агарянському:
"Не волію бути царем у вашій землі. Свою маю".
І повів лодію у відкрите море.
Чотири седмиці плавали вони удвох із царівною по синьому морю, тішились-милувались одне одним, а найбільше тим, що були в парі, що їм ніхто не перешкоджав ані плавати, ані тішитись та милуватись.
"Як тебе звуть?" — поцікавився, коли усе вже було сказано і все висповідано.
"Царівною".
"Знаю, що царівна. Ім'я яке маєш?"
"Яке даси, таке й матиму".
"Назву тебе Любавою".
"Така я люба тобі?"
"Як світ ясний, як високе небо над світом".
"То лишайся зі мною".
"Отут, на морі?"
"Чому на морі ? Хочеш, житимемо на березі моря. Я знаю землю, покриту вічнозеленими галявинами, лісом і ніким, до речі, не обсаджену. З полуночі захищає її від лютих сіверських вітрів та морозів висока гора, недоступна для людей і звірів крутопадь, з полудня, заходу та сходу омиває голубе незамерзаюче море. Сядемо там, збудуємо оселю та й житимемо в парі. З лісу, з поля братимемо їжу. Та й з моря матимемо її досталь".
"І далеко вона, та земля?"
"Що нам далеч? Захочемо — до ранку будемо там".
"То пішли нагору, піднімемо вітрила".
І погодилась, і перша подалася туди, де щогла та вітрило. А вийшла нагору та розглянулася — й мусила прохолонути: на морі стояла повна тиша.
"Доведеться чекати ранку".
"А доведеться, — Яровит їй. — Вітер теж улігся на спочинок".
Розігналася було йти до кліті-затишку, та одразу ж і передумала.
"Чому маємо чекати? Чи я не морська царівна?"
"Бо таки ні. Сама ж казала, стала земною".
"Стала, утіхо моя, та не зовсім. Не можу я без моря. Хоч раз на день, а мушу скупатися, побувати серед тих, з ким жила-тішилась, будучи дитям, а потім дівкою-царівною".