"Не для того брав її серед знедолених, — вкотре пригадував Борича і його мудрість, — аби зробити знедоленою. Збагнув, яке безліття чекає наділену божественною ліпотою рабиню, і пошкодував її". А він, князь Волот, чи пошкодує тим, що не скаже правди і про Випал, і про Божейка? Вивезти з ромеїв вивіз, а куди і для кого привіз? Випал спалено, стариню, гляди, порубано, а ровесників її сплутано й загнано в чужі землі. На таку знайдеться хтось? А хто він буде, той хтось? І чому князь Волот мав везти цю божественної ліпоти дівчину для когось? Казав уже і ще раз скаже: такі, як Миловида, створені богами на те, щоб множити рід людський, народжувати красних серцем і видом молодців. Чи йому, князеві, заборонить хтось мати другу жону? Чи його осудять цікаві, коли пояснить цікавим: "Я хочу, аби в Тивері було кому сісти на княжий стіл, аби в мене були сини-соколи, ті, що боронитимуть землю від татей із чужкраю. Ця — та, що народить їх, що примножить рід Волотів і славу Волотів..." Супротивитиметься Малка? А хто питатиме Малку, коли вона не здатна вже народжувати їх? Як він, князь, зволить, так і буде. Та й мати Доброгніва благословить на це. Вона знає, як було Волотам, коли загинув муж її, князь Ярош, а згодом — і старший син. Уся надія була потому на нього, Волота, як нині — на Богданка. То чи варто вагатися, коли так? Дівка зріла вже, має розуміти, чого хоче від неї і що дасть їй князь; не поселянкою — володаркою землі Тиверської стане, матиме в особі мужа князя-повелителя, своє вогнище і свої розкоші в Черні чи поза Черном.
Схопився, вжалений тією вірою і тими злюбними намірами, ба вотолу накинув уже на плечі, а далі намету не пішов.
"Що ж я скажу їй? — спинив себе. — 3 чого почну розмову? З безвиході, в якій опинилася, з правди, що її рано чи пізно маю сказати? То ж он яка правда, вона уб'є дівчину. Чи після того можу говорити про злюб і про свої бажання зробити її щасливою? А говорити мушу зараз. Там, у Черні, гляди, не до Миловиди буде, оглянутись можу не встигнути, як по ній і слід прохолоне".
І хотів, і не зважувався підійти до намету вивезеної з ромеїв полонянки. То правда, ніч не така вже й пізня, однак дівчина он скільки не доспала їх, як перестрахалася за ті тривожні дні, за недоспані ночі. Не даремно ж так полоскалася в озері, так старанно змивала з себе і піт, і бруд, і страх ромейський, користуючись тим, що поруч ані лялечки.
Аби не туманіти на самоті, пішов до сторожі.
— Хто? — запитали зненацька і не там, де сподівався.
— Князь. Пильнуєш?
— Ано. Ніч, мовби вороняче крило, за п'ядь нічого не видно. Мусимо дивитись, і в оба.
— Пильнуйте. Земля ця хоча й наша, все ж незайманщина. І таті, і ромеї можуть об'явитися.
— Затим і вогнища загасили, княже. Аби не привабили когось.
Помовчав, і вже тоді, як надумав іти, сказав сторожовому.
— Таки знову дощ, мабуть, буде. Геть замоложило небо.
Біля Миловидиного намету зупинився й прислухався. Таки спить, мабуть, ані звуку, ані півзвуку з її похідної оселі.
"Хіба покликати? Чи я не волен робити так, як хочу?"
Ступив крок, другий і одхилив запону.
— Миловидко! Гей, Миловидко, чуєш?
Мовчання. Прислухався — і вловив неголосне, одначе й не стримуване пересторогою дихання.
Спить. Уявив собі, яка вона там, за пеленою темряви, за якийсь крок чи, може, півтора від нього, й задихнувся, міцніше, ніж досі, стиснув запону в руці. Проте не шарпнув її й не відкинув як недолугу, нічого не варту заваду.
"Я не обавник якийсь", — осмикнув себе і, щоб чогось не сталося раптом, одвернувся й посунув до свого намету.
Кинув осторонь вотолу і так, як ходив, упав на постіль. Чи довго лежав, тамуючи бажання-муку, не знає. Певно, довго, бо коли засинав, не сумнівався уже: не сьогодні, то завтра, а буде так, як хоче. Коли ж заснув, спав, видимо, міцно, бо не одразу почув, як налетіла звідтам, із-за гір, буря й шарпнула наметом. Тоді аж кинувся й завважив неабияку колотнечу в небі, як плеснула синім світлом блискавиця й торохнув дужий, із тріском та вилясками грім. А вслід за тим полосонув по намету густий і буряний дощ.
Не встиг підвестися і втямити, де він, що діється довкола нього, знову креснула, освітивши лиман, лодію в лимані блискавиця, сколихнув землю сильний (таке відчуття, що зовсім поруч) грім.
— Ой боженьку! — заволав хтось жіночим голосом, і князеві не треба було догадуватися, хто кричить, — з жінок вона одна тут, крім Миловиди, більше немає кому кричати.
Схопився, кинувся до влазу, та одразу ж і подався назад, шукав, мацаючи руками, вотолу. А блискавки, здавалось, і не згасали, креслили за нещільною стіною намету небо — то вздовж, то впоперек, і кожен їхній спалах супроводжувався ударом грому, часом віддаленим, а більше близьким і несхибно разючим.
Вихопився назовні й одразу ж наразився на густий та буряний дощ, а вслід за тим — на ще відчайдушніший, ніж перше, дівочий крик.
— Миловидо! — шарпнув запону й опинився поруч із зіщуленою, волаючою про поміч дівчиною. — Що з тобою, Миловидо?
Немов налякана коршуном голубка, кинулась до князя, обхопила руками міцну його шию, тиснеться і плаче, а плачучи, позойкує. Була гаряча ще зі сну і разом з тим трепетно довірлива, така прихильна й довірлива, що він сам відчув у собі змаління сили й затремтів знеможеним солодощами тілом.
— Заспокойся! — угомоняв її. — Скажи, хто тут, чом так перелякалася ?
— Я боюся, княже. Кари бога-громовика боюся! — казала й тремтіла, мов лист на вітрі. — Чуєш, як грюкає? Довкола намета б'є, все поціляє.
— Ну що-бо ти! — зітхнув полегшено й сам, здавалось, заспокоївся по тому зітханню. — То тільки здається, що все по тобі й по тобі. Далеко б'є. Бачиш, мені нічого. І тобі нічого вже не буде. Заспокойся.
Пригортав і пеєтив її, мов дитя. Зрештою відчув: заважає змокла, поки біг, вотола, й скинув її одним махом плеча. Сів зручніш і Миловиду вмостив зручніше.
"Боже Свароже! — казав сам собі і захлинався тим казанням. — Вона осьдечки, на руках у мене. Липне, ніби мокрий лист, і шукає захисту".
Чи такий радий був і не тямив на радощах, що робить, чи, навпаки, тямив і користався нагодою, — однією рукою горнув до себе Миловиду, другою гладив-заспокоював, а гладячи, звірявся: то ж не мана була, еге? У цеї дівчини такі ж дивовижно непорочні лінії, як і в тієї, що купалася в озері, вона уся така, як видавалася там.