Хільбудій, з усього видно, не догледівся, що не всі анти із затриманого сольства є під його рукою. Чи то певен був: куди подінуться, чи не до слів було. Десь зник і не на день, мало не на дві седмиці. Коли ж повернувся і сказав: тепер можуть правитися до Константинополя, анти самі відмовилися робити те.
Стетерів тільки чи й обурився — важко було збагнути. Більш за все, що не йняв віри.
— Маємо дозвіл імператора, — показав йому Ідарич привезений князем Волотом едикт про недоторканість слів. — Будемо тут, коли дозволяє гостинний господар, і ждатимемо висланих у нашій справі людей із Константинополя.
Не повірив, мовчки взяв до рук імператорське повеління, мовчки й повернув його.
— Виходить, бачились уже з василевсом?
— Так. Імператор пообіцяв вислати сюди, до Маркіанополя, своїх нарочитих мужів, з ними й вершитимемо нашу справу до кінця.
Знову дивився на антського сла і вельми пильно. Та перечити не посмив.
— Воля ваша, — сказав примирливо. — Ждіть.
Вони й ждали. Ні словом, ні ділом не виказували своїх намірів, як і свого торжества. А діждалися нарочитих мужів із Константинополя і змушені були тетеріти, як тетерів перед цим намісник діоцезу Фракія. Він не такий простак, як вони думали: доки їздили до Константинополя, доки ждали імператорських людей із Константинополя, вивіз з Одесу свідків своєї татьби, сліду навіть не залишив від них для слідства. Куди — піди знай тепер: або сховав у горах, або вивіз лодіями на далекі ромейські торги.
— У нас є його полонені, — не поступався Ідарич. — Імператорські нарочиті мужі можуть на власні очі побачити й переконатися, який розбій вчинено у Тиверській землі.
Та ромеї не дослухалися вже до його запевнень так, як дослухалися в Маркіанополі, як слухали князя Волота в Августіоні. Те й робили, що показували на порожні будівлі при одеськім пристанищі та відпиралися. А ще обіцяли: до князя Добрита будуть послані сли, вони вчинять по справедливості.
Повертатися до Маркіанополя не було потреби. Усьому, на що сподівалися, покладено край тут, у морському пристанищі Одес. Лишалося сісти в лодію і йти в море, до своєї землі. А йти отак, як є, не хотілося. Волот зустрівся очима з Хільбудієм і відчув, як злобно торжествує Хільбудій. Неприховано злобно. А то казало: вони вороги віднині і до смертного одра, зчіпатимуться та й зчіпатимуться сусідячи.
—Де дівчина? — поцікавився у кормчого.
—Там, у лодії. Тремтить, бідне, боїться й на світ показатися. Не сказав: поклич, сам пішов до Миловиди.
— Борич поїхав уже звідси?
— Казав, буде ще тут.
— Може, пошукаєш?
— Я боюся, княже.
— У тебе є вільна, чого боятися? Та й не сама підеш, з моїми воями.
Бачив: іде й оглядається. А проте пішла. Уже як опинилася на сходнях, що вели з лодії, обернулась і запитала:
— А як же Божейко?
— Потім, коли повернешся, скажу. — Не захотів тривожити завчасно.
Знайшли вони Борича й сказали, що його хоче бачити князь, чи той сам нагледів: ромеї поїхали на Маркіанополь, а анти збираються в дорогу, — над'їхав і став неподалік, роздмухав горно, розклав своє ливарське причандалля. Князь примітив те і поспішив до його стойбища.
— Боричу, — сказав утаємничено. — Ми повертаємося ні з чим. Ромеї перехитрили нас, вивезли полонених з Одесу, і куди — ніхто, сподіваюсь, уже не скаже. Настала черга нам спробувати перехитрити їх. Вовк не перестане навідуватися до кошари, доки не дістане по хребту. Скажи, ти лишився вірний своїй землі, люду слов'янському?
— Так, достойний.
— І можеш послужити їм?
— Як?
— Кажи, чи хочеш, я скажу, як.
— Якщо зможу, послужу.
— Казав, що бачив і завчасу ромейські приготування до походу. Зможеш попередити мене у Черні, коли помітиш такі приготування і вдруге, і втретє?
— Старий я, княже, куди мені. Повідомляти найзручніше морем, а який із мене кормчий і плавець?
— У тебе є знайомі, наші родаки. Переконай їх: це конче треба, від цього залежатиме благодать чи, навпаки, безліття слов'янського люду. Ось соліди, — подав капшук. — Поговори хоча б із тими, що продавали нам коней. Скажи, у п'ять разів більше матимуть, коли повідомлять.
— Це інша розмова, княже. Тим молодцям і під силу, і доречно буде податися морем у свою землю.
— На цьому й станемо. Клянусь Перуном.
— Клянусь і я.
/X
Скільки плив морем, стільки і гризла князя Волота досада: чому так сталося, де допустився похибок? Тоді, як наполіг правитися морем, чи пізніше, коли щиросердничав з імператором і виказав йому, де ховає Хільбудій полонених? Чи то ж вигідно було Юстиніанові спіймати Хільбудія за руку й сказати: ти — тать, а твоя служба в імператора Візантії — татьба? Адже тим самим він ганьбив би себе, свою імперію, стіл, на якому так високо вознісся. Отож і могло так статися: не Хільбудій догадався, що татьба його пахне недобрим, і вивіз полонених далі від Фракії, імператор прислав кораблі і забрав свідків Хільбудієвої ганьби. Та як можна було йому, Волотові, вчинити інакше? Не казати, що знає, де полонені? А чи тим допоміг би полоненим? Коли б не сказав цього, нарочиті мужі імператора взагалі не виїхали б до Маркіанополя.
Ніби на зло, і небо не обіцяло ясної днини. Хмурилось і тиснулося до води, звужувало овиди. А з небом хмурилося й море.
— Знову на бурю збирається? — обернувся до кормчого.
— Швидше на дощ або на бурю з дощем.
— То ще гірше.
— Така буря і такий дощ не тривають довго. Зате крутить тоді, ніби дідько колесом.
Поки що вітер був несильний і дув із захід сонця. Це не вельми підганяло лодію і прискорювало побачення слів із рідним берегом. Одначе кормчий не поспішав казати лодочним: "На весла!" Хто знає, що буде попереду, можливо, весла стануть єдиною надією на плавання чи й порятунок. Якщо вітер крутитиме чи рватиме, мов несамовитий, вітрила доведеться опустити, іти на веслах і ждати, поки перемежениться. А перемежениться, настане повна тиша — знову доведеться гребтись тільки веслами.
Розглядаючись, Волот примітив у лодії Миловиду й затримав на ній очі. Сиділа осторонь від усіх, куталася в наділену їй лодочними верету й сумувала або всього лиш думала нелегку дівочу думу.
Підійти й розважити? А чим розважить? Того, Божейка, не везе назад, та й Випал пущено за димом, у Випалі теж не вельми веселі дні чекають на неї.