Ідарич перезирається з своїми, ніби питається, як бути, затим кланяється чемно і так же чемно каже намісникові:
— Спаси біг за ласку. Ми й морем доберемося до Константинополя.
Прохолода приходить до Хільбудія значно довше, аніж збудження.
— Воля ваша, — розводить руками і встає-таки. — Морем то й морем. Прошу слів до столу, поснідаємо разом.
За столом бесіда пожвавішала. Сли певні були: Хільбудій дозволяє їм пливти по стишенню бурі до Константинополя і розщедрилися на слово, Хільбудій сприйняв ту щедрість за правдивий вияв дяки і теж, не церемонився у виборі слів. Коли ж настав час прощатися і сли нагадали: їм сьогодні вже треба добратися чимось до Одесу, одмінився на виду й сказав іншим, ніж досі казав, голосом:
— Доправимо, як же, тільки не сьогодні.
— А коли?
— Як буде на те воля імператора. Спершу маю запитати його, чи може прийняти вас.
І нарікали анти на Хільбудія, і погрожували у відведеній для них оселі Хільбудію, настане час, казали, дорого поплатиться за все, а далі погроз та розмов не йшли. Десь згодом уже, як загледіли, що ромейський привідця у Фракії сів на поданого йому коня і виїхав у супроводі кінної охорони з двору, заворушили мізками й стали дошукуватися, що мають вчинити, аби порятувати себе і те діло, заради якого правилися до Константинополя.
Перший надумався й спинив їх у пошуках князь Волот.
— Я знаю, що маємо вдіяти, аби не ми — Хільбудій опинився в дурнях.
— Кажи, послухаємо.
— У мене є тут, у Маркіанополі, надійна людина. Якщо вона не подалася цього ранку до Одесу, візьму зараз кількох вас із собою, куплю з поміччю тієї людини коней, і поки Хільбудій тішитиме себе думкою, що одурив антів, буду в Константинополі. А доберуся до імператора — усе викладу йому, як є.
— На розмову з імператором слід було б іти мені, — вкинув слово Ідарич.
— То було б чи не найліпше. Та хто піде на розмову з Хільбудієм, коли він знову захоче зустрітися з слами? Ти був у нього, Ідаричу, тобі доведеться й лишитися тут, аби не впало в око, що хтось із нас зник.
VIII
Миловида так увірувала в своє визволення з ромейської неволі і так дуже сподівалася його, що коли об'явився князь та сказав: "Не варто іти зараз на лодію", — ледве стримала себе, аби не розплакатися.
— Діду Боричу, — спитала, коли ждати не було вже терпцю. — Може, одправили б таки мене на тиверську лодію?
— Князь сказав: тут жди. Отож і жди. Сама чула: не одну тебе, усіх ваших поїхав визволяти.
— Усіх, може, й визволить, а я лишусь. Серцем чую, що лишусь.
Старий гнівається.
— Пощо нарікати та печалитися без потреби? Якщо так станеться, що князь не зможе повернутися за тобою, без нього переправлю у землю Тиверську. Тепер знаю, як зробити: посаджу у першу-ліпшу лодію, що йтиме до Тивері, оплачу перевіз — та й будеш дома.
А князю Волоту й справді не до Миловидки було усі ці дні. Мало того, що путь його до Константинополя і звивистою, і тернистою виявилася, у Константинополі подивилися на нього, коли заговорив, ніби на пришельця з самого Вираю. Слухали і не чули, дивилися спустошеними сум'яттям очима — і не бачили.. Він до одного, він до другого — дарма. Ніби й погоджуються, щедро лепечуть язиками, а пішли — забули. Знак показував, казав, князь він із землі Тиверської, прибув до імператора на важливу для обох сторін бесіду — і знову ніби до стіни. Учора казали, прийдеш завтра, сьогодні кажуть, прийдеш завтра, і завтра, певен, скажуть те саме.
Що робити? До кого вдатися серед цих бовдурів? Боги світлі та ясні! А кажуть: просвіщений люд, серед світла — світоч. Який же це світоч, коли ходиш поміж людей, а почуваєш себе у мертвім царстві. Куди не поткнись — і все лобом об стінку. Був у сенаті, сказали, йди в Августіон, прийшов до Августіона, кілька днів уже тирлується біля високих мідних воріт, а пробитися через них не може. Сторожа або мовчить, або перегороджує путь, вдасться за чиєюсь порадою до наділених придворними сінекурами — обминають, ніби прокаженого, і йдуть далі, вислухати навіть не хочуть.
А дні спливають, мов вода в Дністрі, розмірене і разом з тим нестримно. Уже й зневіра закралася в серце, першаліпша невдача — і махне рукою, піде туди, звідки прийшов. І таки пішов би, мабуть, коли б не нагледів біля преторію вирлоокого й доволі-таки верткого чоловіка. Учора тирлувалися біля нього люди і сьогодні тирлуються: щось показують, відтираючи один одного, на мигах, а він, знай, крутить головою: ні та й ні.
— А розперло б тебе! — почув улицьку річ і оглянувся. Хто це сказав? Отой чи отой? Мабуть, отой, бо видом своїм більше на анта, ніж на ромея, схожий.
— Муже достойний, — торкнувся його руки. — Ти з Уличі?
Обернувся на княже слово різко й заціпенів дивуючись.
— Або що?
— Я теж звідтам. Поясни мені, що тут коїться.
— Анічого.
— Як то — нічого? Люди товпляться та й товпляться, а пробитися, куди хочуть, не можуть.
— Бідні, тому й не можуть. Тобі до кого треба?
— До самого імператора.
— О-о! То це не тут. Це там, — показав на Августіон.
— І там був, і тут, ніде не можу доступитися, бодай порадитись.
Родак не став довго думати.
— При собі щось маєш? —поцікавився.
— Знак маю від князя Добрита.
— Пусте, — зневажливо махнув рукою. — Знак там, імператорові покажеш. На те, щоб доступитися до імператора, питаю, маєш щось?
Волот силився догадатися, що повинен мати він для того, щоб доступитися до ромейського імператора, і все ж визнав за ліпше перепитати:
— А що треба?
— Те, що звуть тут донатіями — соліди, цінні подарунки?
— Подарунки маю, якже. Соліди теж.
— Стій тут, — поклав Волотові руку на серце й немовби сказав тим: між нами укладено ряд. — Зараз приведу вирлоокого. Він усе може, надто коли не поскупишся солідами. Подарунки прибережи для тих, що в Августіоні, йому і сторожі дай соліди. І проведе, і розтлумачить, до кого вдатися, і домовиться, з ким слід.
— Візьми, — сунув йому Волот перший донатій, — тільки домовся, зроби так, аби провів.
Він не забарився повернутися з тим, на кого покладалися тепер усі князеві сподіванки. І вирлоокий теж не розпитував довго, кому чого треба. Почув, що має провести князя антів до самого імператора, та й затамував, прицінюючись, віддих.