Волів не думати про те, зректись невтішних думок і забутися, а щоб забутись, силився вірити в Малку і шукав утіхи біля Малки. Коли ж сталося так, що бабка-повитуха ледве одволодала її після родів найменшої — Миланки, а одволодавши зізналася: княгиня не годна вже родити, відчув, як холод поповз до серця змією і звив собі там надійне кубло Знає: Малка не винна в тім, що сталося, а утішити себе всього лиш її неповинністю, як і обов'язком мужа перед жоною, розумінням, що як би там не було, вона — мати його дітей, не може.
— Цеї ночі прийду, Малко, — пообіцяв. — Неодмінно. Бо там уже підемо, і хто знає, коли повернуся до Черна. Путь далека і нелегка, сама бачиш — морем збираємося йти... Черн полишаю на Вепра, — додав довірливо, — а вогнище — на тебе.
Аж засвітилася на виду. І сльози-росинки засяяли в очах.
— Спаси біг, — сказала й поклала Волотові на серце руку — Дітьми і вогнищем не печалься, я дам їм раду та й лад. Аби тільки з тобою все гаразд було. Чуєш, муже мій, аби усе гаразд.
VII
Останнім пристанищем у Тиверській землі стала для сольства давня грецька колонія Тіра. Від греків лишилися тут всього лиш кам'яні плити з написами про їхнє давнє, як світ життя-буття, в цім краї та муровані з каменю підкліті, в які зсипали свого часу придбаний у Скіфії хліб і тримали до початку навігації на Понті Евксінському та в лиманах Понта Евксінського, а то й до того часу, коли в метрополії підіймалася на хліб потрібна колоністам ціна. Все інше зруйнував час та численні вторгнеиня. На місці старої Тіри, власне, поблизу неї, стояла тепер невелика вежиця, а у вежиці — митниця для заморських гостей, котрі правилися у слов'янські землі з товарами, споруди для залоги, що стерегла обводи Тиверської землі, а заодно і митницю, заїжджий двір із ложницями для іменитих гостей.
Нині в ложницях припахувало невивітреною після зими цвіллю. Отож доглядачі, завваживши, хто і з яким наміром пристав до їхнього берега, поспішили роздмухати вогнив ои пустити в оселі гарячий дух, охоронець добра та спокою серед тих, що оселилися.
Лиман не встиг ще позбутися криги, принаймні скрізь, і кормчий порадив слам заждати день-другий, поки подме сіверко. Той швидко подробить кригу й очистить морську просторінь для плавання. Він не набагато й помилився. Десь на третю добу, під ніч уже, з полуночних країв подув потужний вітрюган. Лиман забрижів, згодом знялися пінявіхвилі, і плавання знову довелося відкласти: за такого вітру (хай і попутного) ризиковане виходити у відкрите море, та ще на не вельми надійній лодії. І вітрило може зірвати, потрощити кріплення і лодію накрити крутою хвилею.
А мати-природа не зважала вже ані на присутність криги на берегах Дністра та лиману, ані на зимні вітри з полуночного краю. Ішла по землі й засівала її теплом, зелен зіллям, а ще — пташиним співом. Такий він голосний і такий знадливий був, той спів величавий, ніби зумисне чарував своїми знадами й казав голосом знад: не поспішайте, люди, потіштесь теплінню, тим, що народжується з кожною миттю на землі. Присяйбіг, таке не скрізь і не завжди угледите.
Може, й не хотіли б сли піддатися спокусам, що чарували їх на берегах Дністра, та мусили: вітер дув день, дув другий, дув і третій. Лише вночі з третього на четвертий стишився й дозволив кормчому сказати всім: "Пора"..
З Тіри вийшли не вельми рано і, здавалось, за цілковитої тиші. А опинилися в лимані, подивувалися одміні: вітер коли й стихав, то всього лиш на ніч. З настанням тепла знову свіжішав. Не так щоб дуже, однак і не попускав вітрила, напинав та й напинав їх.
Дуліби раділи. "Гля, — казали один одному, — як весело біжить лодія. Коли так і далі правитимемося, за три-чотири доби в Константинополі будемо".
Кормчий лиш осміхнувся на те.
"Вйдемо в море, — гадав собі"— побачите, як правитись з ним".
І мовби наврочив. Як тільки поминули пересип, вітер відчутно натужніш вдарив у вітрило, примусив порипувати снасті. Хвилі, щоправда, до якогось часу були такі, як і в лимані, — невисокі і згладжені, проте лише до певного часу.
— Оце і є вже море?
— Воно, достойний. Завваж, берег лишень позаду. Попереду вода та й вода.
— А ми не зблудимося на сій воді? — поцікавився Ідарич.
За лодочних відповів князь Волот:
— Кормчий Домовит не вперше ходить морем. Вдень постарається триматися берега, вночі — зорі путеводної.
Обіцяного берега не було та й не було. Десь аж пополудні об'явився він праворуч. Принишклі з якогось часу дуліби пожвавішали, стали гадати, де вони зараз. Бо не лише князь Волот, серед дулібів теж були такі, що ходили за імператора Юстина на ромеїв, зміряли з сівера до полудня Скіфію, Нижню Мізію і тільки в горах були затиснуті Германом та його комесами. Анти вої міцні і мужні. Тож билися, доки була сила в руках. Та що могли вдіяти, коли наскочила коса на камінь? Добре вже те, що вихопилися якось із тіснини та відійшли з рештками тисяч за Дунай.
Пригадували старші. Молодші слухали, розпустивши вуха, й не помічали вже, здавалось, яке за лодією море, як далеко їм до берега. Та то тільки здавалося. Море що ближче до берега, то відчутніше розгойдувалося й кипіло, а розгойдане море не могло не нагадувати про берег.
— Княже,-— підійшов до Волота кормчий. — Вночі може розігратися справжня буря. Доки не пізно, раджу пристати до берега й перебути ніч на березі.
— Не бажано. Домовите.
— Знаю, що не бажано, та необхідно. Ніч буде буряна, отож похмура, а йти такої ночі морем небезпечно.
Волот вагався, зрештою пішов на пораду до Ідарича. Той виявився поміркованішим, ба наполіг навіть. "Кормчий, — сказав, — плавав і не раз, отож ліпше за нас знає, коли час пливти, коли — іти до берега. Най робить так, як вважає за потрібне".
Вийти на берег виявилося стократ важче, аніж пливти у відкритому морі. На мілководді хвилі були високі і буряні. Одні розсипалися й вирували, не досягши берега, інші з шумом і гуркотом накочувалися на берег, кипіли при березі.
Довелося спустити вітрила й сісти на весла. А поки сідали та цілилися, де пристати, поки вибрали пологіший берег, сутінки згустилися, і море викинуло лодію там, де було мізійське сельбище. Поночі їх, щоправда, не помітили. Не одразу помітили й удосвіта. Та слов'яни теж не скористалися тим, що лишалися тривалий час непоміченими. Море геть розбурхалося за ніч, і вибратися в глибінь супроти високих та буряних валів годі було й думати. Вдень натрапили на них мізійці, а перегодом — і кінні ромеї.