Зчинився крик, галас, такий зичний і такий розпачливий, що, мабуть, не тільки Випал, світ почув його і пробудився від нього. Котрийсь із мужів чи молодців хапав дрюка й ставав супроти татей із дрюком, котрийсь повелівав дівкам та молодицям ховатися за мужів і не заважати. Та що дрюк супроти стріли та меча і що відчай супроти ратної сили? Хтось справді люто боронив себе, ладо своє, комусь пощастило скористатися тією борнею й вислизнути з гурту приречених за спини нападників чи пробитися крізь лави нападників. Одначе таких було небагато, та й не всіх рятувала темрява. Один затихав, стиснутий за горло петлею, інший — від несхибного удару стріли чи й меча.
VI
Гінці прибували та й прибували до Черна, і всі з пониззя.
— Біда, княже! — волали. — Ромеї вторглися в Тиверську землю. Налітають коршаками й палять оседки, людей, товар беруть у полон!
Вірити не хотілося, а вірити мусив. Це ж не один і не два прибігли й нагнали страху. Он скільки їх, вісників печалі. А проте чого біжать тільки з ближніх весей, городищ і все випадкові, ті, що втекли від нападників? Де ж вісті і вісники з обводів землі Тиверської, від тих, що мали б прибути першими й сказати, які ромеї, скільки ромеїв? Тільки ласі на поживу таті чи палатійське військо імператора?
Ширити, не розібравшись, ці тривожні вісті не випадало, проте й не ширити їх не міг. Давно дав вижу по окрузі димом, поскакали й гінці. Тим весям, що горнуться до городка Дикуші, велено зібратися в тисячі і йти серединою землі на пониззя, тим, що стоять ближче до Пруту, сказано те саме, хіба з тією одміною, що йти мають вздовж Пруту. Тисяцькі знають, чому так: одне, щоб не розминутися з супостатом і не дати йому проникнути на сівер непоміченим, а друге — аби самим не опинитися в тенетах. То вже там, у Подунав'ї, зійдуться, коли буде така потреба, і діятимуть купно. Поки що мають бути обачними і дуже.
З одним вагався і не відав, як вдіяти: слати вже гінця до князя Добрита яко старшого в землі Трояновій, звідомляти його про цю оказію а чи утриматися з своїм посланням. А сусіди, хоча б і уличі? Певно ж, мають знати, що сталося. Вони поруч, це лихо не тільки тиверські, і їхні оседки може зачепити своїм чорним крилом.
Так, уличі мають знати і негайно, тим паче, що це найпростіше — пошле гінця за Дністер, та й по всьому, далі самі понесуть вість від одної весі до іншої. А з гінцем до князя Добрита зачекає. До Волина й дулібів тоді лиш удасться, як напевно знатиме: це не татьба, це — війна.
Коні давно засідлані, і вої при броні. Он скільки зібралося їх. А то ж тільки з острога. З ближніх околій ще не прибули, з околій буде їх та й буде.
Поки збираються за стінами, на торжищі-місті, поки лаштуються в сотні, а сотні — в свою тисячу, князь Волот кличе воєводу, мужів ратних та думаючих на раду.
— Моє місце в поході, — почав стишено, однак доволі твердо. — Черн наш стольний лишаю на воєводу Вепра. Пильнуйте і дуже. Ромеї — підступні супостати, можуть затаїтися в дебрях чи яругах і з'явитися під стінами тоді, коли рать піде в Подунав'я. Отож залоги не послаблюю. Запріть ворота, наносіть на заборола каміння, наготуйте смоловарні й будьте завжди, кожної миті готові до оборони.
— За Черн не печалься, княже, — поспішив запевнити Вепр. — Залога вволить твою волю і, коли треба буде, вистоїть будь-що.
Підстав для сумнівів у князя, признатися, не було. Бо добре знав: Вепр слів на вітер не кидає. Та й воєвода з нього неабиякий. І на розум гострий, і на руку твердий, і в січу не завагається піти першим. Через те полишив раду мужів і швидко забув про неї. Клопотався іншим: що жде їх у Подунав'ї? Путь торована і знана, не так уже й давно ходили туди походом ратним — і на Дунай, і за Дунай. Однак тоді йшли і не розглядалися, знали: довкруж свій люд і своя земля. Тепер не те. Ромеї, пограбувавши весі та городища, могли не піти за Дунай, гляди, переправили полон та й затаїлися в нетрях незайманщини, ждуть, поки піде на низ тиверськс ополчення й відкриє їм путь для грабунку в сіверських волостях. Ймовірностей у помислах цих мало, а все ж князь обережний і дуже. Йшов і розглядався, посилав по праву і по ліву руч від путі звідунів. Це уповільнювало ходу його тисяч, зате напевно знав, що зробили ромеї обабіч путі, по якій іде він сам, те роблять і на путях, що йдуть від Дикуші, ближче до Пруту.
— За поприще від нас, — доповіли звідуни, — спалено городище. Ті, що лишилися в ньому, кажуть, палили минулої ночі.
— Там є хтось?
— Так. Більше старі, діти та ще ті, кому пощастило проскочити в ліс і сховатися в лісі.
— Ведіть туди. Хочу погомоніти з такими, що бачили татей.
Городище було не таке вже и велике, а залишилося від нього ще менше — всього лиш ті кілька хиж, що стояли осторонь і не стали здобиччю вогню. Більше люди впадали в око, аніж їхні оселі.
— Як іменувалося городище? — запитав князь, надїхавши.
— Випал, достойний.
Воістину випал, самі головешки лишилися та порубані тіла тих, що боронили дітей своїх, оселі. Певно, не раз уже горіло це городище, коли назвали так — Випал. А хіба ні? Кого тільки не було тут, у Придунав'ї, чиї дороги-путі не пролягали через землю Тиверську. І всім хотілося погріти руки на пожарищах. Римляни приходили — гріли, готи ішли — теж гріли. А що вже казати про ромеїв?
Поселяни не клопоталися оселями. Тинялися між згарищ, шукали забитих і зносили їх докупи. Інші збирали на подвір'ях недогорілі латвини, кнеси—те, що лишилося від споруд, і теж зносили та складали так, аби добре горіли. На ті недопалки кластимуть, певно, і віддаватимуть вогню тіла забитих.
— Хто бачив татей? Чи можете сказати напевно: хто вони?
— Усі бачили. То — ромеї.
— І це правда?
— Правдивіше не може бути. Коли не віриш, можеш над'їхати та поглянути: лежать отамечки, на пригорку, де гуляли звечора дівки та молодці.
Їх було п'ятеро. По броні, лику видно: таки ромеї і таки вої. Як же це розуміти? Між ромеями і антами укладено мир, імператор давав, замирюючись, роту: ніколи не переступати Дунай, жити, як подобає сусідам. Уся біда в тім, що того імператора немає вже на ромейськім столі, інший править імперією. А певно, так.