Де зупинить і коли зупинить своє кочев'я, поки що не думав. Одне знав напевно: десь має зупинити. Бо чи то ж можна, щоб пішов у світи сам, без Зоринки? Чи та Зоринка така вже аж надто кам'яна та перелякана, щоб не опам'ятатися врешті-решт і не прислати на місце стійбища свого нарочитого: "Прийди і забери мене, лебідику, бо лусну з туги, бо хочу бути там, де й ти". Коли ж не пришле, сам має щось вдіяти, а таки взяти її з собою. Буде там, у путі-вигнанні, Зоринка, буде з ним і Тивер, не буде Зоринки, не буде й Тивері. Бо хто, крім неї і її тихого та ніжного щебету, здатний нагадати, що була в його житті-бутті Соколина Вежа, була лагідна та добра бабуся, баянка його терпелива, а ще ласкава з ласкавих мати, сестрички. Чиї очі можуть заясніти так блакиттю, окрім Зоринчиних, хто ще защебече так, як щебетала Зоринка: "То озерця нашої землі, а заодно і наше небо, лебідику. Завваж, яке небо, такі й очі в мене, які очі, таке й небо".
Може, не слід було слухатися Жалійка, коли повернувся з Веселого Долу й сказав: "Вирви із серця Зоринку. Не може переступити вона через смерть вітця свого й піти з тобою. Надто свіжа та рана, аби могла переступити". Ано, може, не слід було слухатися, а сісти тоді ж на коня й податися до Веселого Долу, таки домогтися свого?
Коли виїхав на пригорок та оглянувся назад, валці відселенців не було ні кінця ні краю. Скільки сягало око, стільки й клубочилась над нею пилюга. Щоб такому кочев'ю стати стійбищем, потрібен час та й час, а ще неабиякий простір. Ну, з часом простіше, а де знайти для двадцяти тисяч людей, он якого тлуму возів та коней місце з бодай якимись зручностями? В своїй землі якось уже дасть раду, знає до подробиць і путь у полуденні краї, і випаси-галявини поблизу путі. Гірше і набагато гірше буде, коли підуть чужою землею. Там куди не ступи — усе безвість, усе незвідане. Єдине, що лишатиметься, мабуть, покладатися на щасливі випадки. А щастя одинаку рідко усміхається в путі, тисячам — і поготів.
Черн давно зник за овидом, а валка простувала та й простувала за своїм привідцею, намотувала та й намотувала на колеса час. Богданко звик уже до того і рідше обертався. Вихитувався у сідлі і думав, перекидався словом-другим із Жалійком, що був більше при князеві, аніж біля своєї тисячі, і знову думав.
— Тобі не здається, — обернувся зрештою до свого содруга, — що час уже подбати про стійбище?
— Час не час, а подбати слід і заздалегідь.
— Тоді лишайся на чолі обох валок. Я візьму першу з своїх сотень і подамся на розвідини. Низинну Луку огляну. Гадаю, там і станемо.
Княжич не звик їздити ступою. Отож і зрадів нагоді пустити Сірого вскач. Приострожив, поставив на мить свічкою, крикнув дружинникам, аби вийшли вслід за ним, та й дав волю нажаханому коню.
Земля Тиверська не така вже й рівнинна. Горби то підносяться крутими хвилями, то опускаються, доли коли і є долами, то порізані балками та вибалками. То вже там, ближче до Дунаю, піде рівнина, тут не встиг спуститися у діл, вже бачиш попереду узвишшя. А проте і долів немало та й доли просторі. Поки проскачеш один, натішишся летом бистрим, здолав ступою горб, знову можеш тішитись.
На одному із схилів нагледів валку, що йшла назустріч і, спускаючись у діл, була добре видима.
"Хто б це міг бути? — загадався княжич. — Чи не заморські гості? Коли справді вони, варто заговорити та розпитатися, звідки правляться, що чувати там, де були".
Пильнував, зближаючись, а ще пильніше доглядався, зблизившись.
— Чолом вам, путники! — перший привітався той, що вів стрічну валку..
— Чолом і вам, братіє! Хто будете і куди путь тримаєте?
— Поляни ми і путь тримаємо в землю свою Полянську.
Княжич притримав коня і тим ніби передав стрічному свій намір-бажання: полянин з’їхав на обочину і теж спинився.
— А ви хто будете?
— Таж видите, тиверці.
— Видіти виджу, одначе не зовсім вірю.
Полянин кинув оком на валку, що спускалася з пагорба в долину, і, не нагледівши в ній кінця, знову до Богданка:
— І куди правитеся?
— Куди приведуть боги.
— Як то? — здивувався.
— Земля Тиверська зазнала безліття, неспроможна прогодувати всіх. Веліли нам, отрокам і отроковицям, брати жереб і сказали: шукайте іншу, ту, що прогодує.
Привідця полян глянув чомусь на дружинників, що стояли поруч із Богданком.
— Судячи з того, скільки вас і в яку сторону світу націлилися, не важко догадатися: за Дунай, у ромейські землі тримаєте путь?
— Радять іти туди, а куди підемо — не відаємо ще. Маємо стати десь і поміркувати своїм, відселенським віче.
Відчувши, що розмову вичерпано, Богданко торкнув острогами коня і рушив, побажавши полянам щасливої путі. Та не від'їхав і десяти ступенів, як полянин знову наздогнав його.
— Ти пізнаєш мене, отроче?
— Десь ніби бачив, а де, не пригадаю.
— Я княжий муж із полян, Гудима. Був у вітця твого і не раз. Ось що хочу порадити: коли справді націлилися іти в ромейські землі, не робіть того.
— Чом так?
— Ромеї озлоблені вторгненням склавинів, свою і чужу силу збирають супроти слов'ян. Є певні вісті — кличуть обрів.
— Ті вісті знані в Тивері, а обрів все ж нема.
— Тепер напевно будуть. Я недаремно сидів у Білгороді, бував у ромеях, знаю. Обри зійшлися з імператором у ціні і намірах. Лишилося визначитись, як бути з кутригурами, котрі стоять на їхній путі: та з нами, слов'янами, і підуть за Дунай.
— Що ж робити, коли так?
— Стань, як казав, стійбищем і жди. Я буду у вітця твого, князя Волота, скажу йому усе як є, гляди, поверне вас.
— Ми вже вислані, достойний, вітець не піде супроти речниці віча.
— Дарма. Речницю можна й переінакшити. Коли ж станеться так, що Тивер таки не покличе вас, даю ще одну раду: правтесь у Полянську землю, до города Києвого.
— Нас багацько, двадцять тисяч. Чи прийме Київ? Чи вистачить у нього яств перезимувати всіх?
— Було б бажання прийняти, яств стане. Ви ж усі молоді і дужі?
— Всі до їдного.
— Ото й добре. Чув, певно, князь Києва ставить городи по Росі та Дніпру. Поляни — слов'янська твердиня з боку степу, їм такі, як ви, он як потрібні.
Княжич слухав його уважно і думно.
— Коли це справді так, я радитиму вічу правитися до полян.