— Це не порятує нас, княже. Що візьмемо з мужів, коли там справді негусто? Що візьмемо в лісах, коли уже брали та й брали? Не забувай: третє літо лишаємося без хліба.
— Іншої ради не маю.
— Тоді слухай, що ми скажемо. Згодні з тобою: нині, як ніколи, годилося б триматися купи, бути обачними при купі. Та погодься і ти з нами: зубожів люд наш через недороди і зубожів до краю. Голод і мор гряде в землю Тиверську, за цим разом повальний. А піде гуляти мор, земля наша стане ще більше доступною для сусідів, аніж тоді, як підемо на них із мечем і сулицею. Тож і гадаємо собі: мусимо зробити так, аби і сусідів не ворохобити ратним вторгненням, і самим вижити до літа.
— Чи я не те казав? Ба, репетуєте ж усі: не виживемо.
— Бо таки не виживемо, коли сидітимемо склавши руки.
— Що ж радите робити?
— Оскільки земля наша неспроможна прогодувати всіх, лишитися в ній мають ті, кого прогодує. Решта най іде і шукає собі іншу землю.
Волот і зовсім ширить подивовані очі. Сміються з нього старійшини чи бука хочуть? Куди підуть і хто має йти? Де та земля, що уготувала яства для голодних?
Так і запитав, як думав.
— Аби з очей, значить?
— Чому аби з очей?
— Бо такої землі немає на всім широкім світі, а коли і є, то її треба брати мечем і сулицею.
— Вислухай, княже, до кінця — і ти переконаєшся: для аких, як наші відселенці, земля і яства можуть знайтися. Ба навіть без меча і сулиці. Рада старійшин виносить на суд люду таку свою речницю: най кожен отрок і кожна дівиця візьмуть жереб. Він визначить третину одних і третину других, що мають залишити Тивер. Князь і кревні поділяться з ними останнім — бронею, кіньми, худобою — і скажуть: "Ідіть туди, куди приведуть боги, шукайте собі землю, що прогодує вас". Завважив, княже, посилаємо молоду пагінь родів своїх, а таких всякий володар візьме на поселення, коли матиме можливість допомогти їм до першого урожаю.
Мовчить князь, не відаючи, що сказати старійшинам, мовчить і віче, звернувшись помислами до дітей своїх. Кожному доведеться, коли пристати до цієї поради, прощатися з ними і прощатися назавжди. Чи то мислимо? Хто ж валитиме ліс, коли віддадуть наймолодшу силу родів своїх, хто корчуватиме, коли не буде тої сили, готуватиме до посіву роздерті ? А ще ж треба комусь і захищати землю, коли прийдуть таті з чужкраю і скажуть: "Віддайте усе, що маєте, а коли нічого не маєте, то віддайте себе".
— Не погоджуйся, княже! Старійшини не тямлять, що кажуть.
— А що тямите ви, таке кажучи? Піде з землі третина, зате легше буде вижити решті.
— Не треба нам такої полегкості! Кого боги візьмуть, того візьмуть, хто лишиться, той житиме, зате житиме в своїй землі, укупі з кревними.
Гомін гасився вигуками, вигуки тонули в гомоні. Хтось стояв на своєму, а хтось на своєму. На того тільки цитькали, на іншого знімали вже й руку. Тоді й піднісся до неба та покликав до тиші важкий князівський меч.
ХХ/Х
Весело усміхалося світові ядрене після нічної купелі сонце, усміхався до сонця й світ — сліпучими блисками розсипаних по деревах рос, деревами з помолоділою листвою, дзвінким та чистим обрієм у далині. Як і далиною — синьою й прозорою. Не чулося веселощів лише на подвір'ях поселян. Літо, а вони не поспішають ані на випас із худобою, ані на жатву в поле. Пораються в домівках і німують, перекинуться словом-другим — і знову німують. Тоді лиш, як вулицями пішли биричі й забили в калатала: "Спорядженим до відселення пора на сход!"— тривожно зглянулися з кревними ті, кого відселяли, заволали ті, у кого відривали їх від серця.
— Боги світлі та боги ясні! — голосили мамці. — Як же ви допустили до такого, як можемо знести таке? Та не бачити ж нам уже донечки нашої од віку й до віку! Ми ж леліяли її, мов тую квіточку, збиралися веселитися на її воседлі, тішитись по злюбі, а краємо серце розлукою.
Що ближче до вигону за оседками, то голосніші плачі. Бо стікалися туди всі, ті, що відселялися, і ті, що проводжали.
— Мерщій! Мерщій! — покрикують десяцькі. — Там, — показують, — ждуть не діждуться вже.
— Не руш! — скаженіє й заступає собою дитя своє поганьблена тим криком мати. — Не видиш хіба, не знаєш: не просто розлучаюся — прощаюсь назавжди.
Відселенці-отроки здебільше на конях. Ті, в кого немає їх — а надто дівки, — сидять на возах, поруч із домашнім начинням, якимись там яствами, приготовленими в далеку й бог відає, на скільки тривалу путь.
— Прощавайте! — гукають. — Та будьте живі, та будьте здорові! Кланяйтесь оседку, кланяйтесь стежині, що водила к криниці, к студеній водиці. Усім і всьому кланяйтесь, чулись-те?! Всім і всьому!
Ниті-проміння снуються від сонця до землі, Тивер тягне їх до Черна. З полудня і з полуночі, з полуденного заходу і просто з заходу. Бо визначено день, коли відселенці мають зібратися під стольним городом, бо зволікай — не зволікай, а треба відселятися, доки не настали холодні дощі, доки не скувала землю непривітна для путників зима.
Княжича Богданка турбує це більше, ніж будь-кого. Бо відтоді, як віче стало на думці: най кожен отрок і дівиця землі Тиверської бере жереб і визначає свою долю, він, княжич, змушений був стати в один ряд з іншими й показати всім іншим: у Тивері перед поконом і законом усі однакі. А ставши, узяв не ліпше — той жереб, що зобов'язував іти з Тивері. Тож саме на нього й покладено тепер повинність бути привідцею у відселенців. Бо зрілий уже, бо навчений ратному ділу. А крім того, уміє думати і зможе визначитись, коли підуть, куди іти, як добути її собі, землю-годувальницю. То не якась там повинність і клопіт не якийсь. Відселяються тисячі і всі отрочого віку, про багатьох важко навіть сказати: отроки вони чи все ще отрочата. Чи з такими станеш на січу, коли доведеться стати? Чи здолаєш супостата, коли конче треба буде долати? Збере ось та виведе з города — і вже князь, мусить усім і всьому давати лад.
І все ж то завтра-післязавтра буде. Нині інше бентежить і гонить княжича на вежу: як же він піде з своєї землі без Зоринки? Казала: "Силою не примусять узяти злюб, коли не з тобою, то ні з ким". Нині немає вже того, що ставав їм на заваді. Нині тільки й завади, що щасливо взятий Зоринкою жереб. Невже зважить на те і відкинеться? Чужина багатьох лякає, а невідомість — і поготів. Одне, підуть не знати куди, а друге, може скластися, що ніколи вже не повернуться. Найбільш ймовірно, що ніколи вже не повернуться до отнього порога, такої милої серцю Тивері. А ще ж є у його Зоринки мати-жалібниця, зболена втратами вдова Людомила. Чи то ж так просто переступити через її скорботу, її тверде, а може, й криваве "ні", піти з вигнанцем і стати такою ж вигнанкою, як і всі ?