— Добридень, люди, — спинився над'їхавши.
— Добридень, — підвелися й низько вклонилися жінки.
— Ця путь виведе нас до весі або до удільного оседку?
— Ано. За тим пагорбом одразу й буде весь.
— А поле це чиє?
— Наше, поселянське.
— З мужів поблизу є хтось?
— У лісі мужі, коло бортей.
— То покличте, скажіть, князь воліє бачити.
Їх було немало. Усі худі, виснажені, проте були й такі, що лишень спали з тіла.
— Хто будеш? — вказав на того, що видався не таким уже й сухоребрим.
— Ролейний староста, достойний.
— Поле це, кажуть, общинне, поселянське. А ліси? Кому належать ліси окольні?
— Цей — общині, а всі інші — мужові твоєму, Вепрові.
"Ага, Вепрові, значить".
— І що ж Вепр, порахувався з волею віча, пустив, коли була зимова скрута, жадаючий поживи люд до перевісищ, ставів та озер?
Староста переступив з ноги на ногу й зиркнув на поселян своїх, потім — на князя.
— Не пустив, виходить.
— Я не казав такого князеві. Одначе всякий, що йшов брати у волостелиновім лісі чи озері поживу, брав лише хитрістю та спритністю.
— Ясно. І багато люду померло від голоду?
— Небагато, княже. Весь змусила всіх, хто мав неплідну чи нетільну худобу, передати її общині на одкуп, а вже община ділилася з голодуючими тим, най і нечисленним, все ж набутком.
Он як!
Помовчав, аж надто пильно доглядаючись до старости, мужів, що стояли обіч нього, і вже потім запитав:
— А що ж нині? Поля усі засіяні чи є такі, що лишились і незасіяними?
— Є, княже. Чим могли засіяти ті, у кого, окрім купи дітей, нічого не лишилося?
— А община? А імущі мужі? Чи то й позичити вже не могли?
— Усім не могли, достойний. Уповаємо на те, що вродять засіяні ниви, а вродять, якось позбудемося біди.
"Не годилося б лишати зараз Миловидку саму, — думав, пустившись у зворотну путь, — та не час і відсиджуватися коло неї. Мушу повертатися вже до своїх княжих повинностей, а відтак і до Черна".
Коли в’їхали на подвір'я Соколиної Вежі, і зовсім змушений був стати на цій думці: на нього чекали мужі від Стодорка.
— Щось сталося?
— Коли не сталось, то може статися, княже. Прибув із Маркіанополя посланець, велів переказати тобі, аби був готовий до всього: ромеї послали до обрів своїх нарочитих мужів.
— Таки кличуть обринів?
— Ано. Проситимуть їх, аби прийшли і видворили з Іллірика склавинів.
— І то — усе ?
— Дуже можливо, казав, що обри стануть потім у Подунав'ї яко щит між лов'янами і ромеями.
— Хм. Ну що ж, полуднуйте та й поїдемо разом до стольного города нашого.
XXIII
Мужі Власт та Стодорко не стали користуватися відсутністю князя й уподібнюватись своєму князеві. Розгледівся, повернувшись до Черна, й помітив: не в ловах лісових бачили зимову усладу, старалися бути достойними княжих сподіванок і таки достойно замінили його на отньому столі.. А то — приємна винагорода. Он скільки люду набрали в дружину, користуючись голодом, дбають і про броню для нього, про яства.
— Хвалю, братіє, — розчулився князь. — Хвалю і радуюсь. Коли б ви знали, як це вчасно. Коли б знали! На люд тиверський надії нині мало. Надто змалів він після голодної зими на силі. А нам спішно слід будувати нову лінію твердей.
— На крутопадях Дністрових?
— Найпаче там, де підходять до ріки путі торовані і де ймовірна переправа обрів, коли правитимуться до Дунаю.
— Князь має намір ставати їм на путі?
— Там видно буде. Може, дозволимо пройти через нашу землю та й забудемо, що йшли. А може, й ні. Усе залежатиме від того, якими будуть наміри обрів. Аби не шкодувати потім і не видаватися аж надто поступливими, маємо зараз готуватися до зустрічі з тим не відомим нам людом. Бери, Власте, воїв, бери усе, що треба воям, і до діла. Будуй вежу-твердь і знай: коли що, тобі доведеться й боронити її.
Власт не вельми радів тій княжій речниці, одначе й перечити не брався.
— А ти, Стодорку, — не дав довго думати Волот, — розшукай у Веселому Долі чи в Придунав’і воєводу Вепра й перекажи йому, аби був готовий до того ж у Холмогороді. Обри й на нього цілитимуться, неодмінно. Я ж подбаю тим часом про оборону Тіри-Білгорода, дам знати про ромейські потуги князю Добриту. Чи встигнемо багато зробити з того, що маємо зробити, не відаю, одначе робити мусимо і негайно.
Поселяни ані тоді, ані пізніше не відали, що мордує князя і його рать. У них свої клопоти, їм своє на мислі. Та й чого мали б цілити розум свій на гірше? Передліття від днини до днини стає гомінкішим і обнадієно знадливішим, воно, з усього видно, обіцяє благодать. А чого ще треба поселянинові, окрім благодаті? Ано, чого? Глядіть, як лагідно світить із високості утихомирений жертвами Хорс, яке чисте та синє небо над Тивер'ю. Коли й замоложується, то ненадовго. Погримить, погуркоче, засіє землю щедрим сім'ям дощу — й знову прояснюється, знову дзвенить у ньому багатоголосий пташиний спів. Така втіха лягає на серце від того співу, а ще від духмяного аеру, що пахне після дощу полем і лісом, землею і сонцем, присяйбіг, ідеш — не хочеться йти, їдеш — не хочеться їхати. Волієш злитися з медовими розкошами землі і віддатися на ласку тих розкошів.
— Хвала милостивим богам! — стає обличчям до сонця й молиться своєму огненному господину — богові-сонцю розчулений його щедрістю ратай.
— Хвала милостивим богам! — підставляє той же ратай відкрите чоло своє під дощові струмені й радіє-уповає на щедроти бога грому і блискавки. — Слава й хвала! Слава й хвала!
Найбільше клопоту зараз на подвірницях. Щойно пробилося до сонця посаджене, його слід оберегти від зілля-задухи, дати розкіш у землі, а відтак злеліяти землю, що плодоноситиме. Тому й длубається там люд, обходжує добро своє та воздає хвалу богам за сподіване. Все ж бо казало: йдеться к урожаю, а відтак к добру. Хто міг подумати, що покладається на божу благодать і вірить тій благодаті передчасно?
А сталося.
Удосвіта поселяни поралися й певні були: сьогодні, як і вчора, стоятиме погожа днина. Роса он яка випала з ночі, а коли випадають щедрі роси, усміхається вранішнє сонце, бути погожій днині. Вона й не обіцяла чогось лихого, принаймні до полудня. Зате о полудні затемніла з якогось диза далина, і темінь та що далі, то помітніше зближалася.