Щось подібне намічається й на Апеннінах. В усякім разі, видиме підкорення остготів обернулося новим піднесенням опору і хто знає, чи не занадто серйозним. А все через нашу, ромейську, самовпевненість, все тому, що вважаємо: тільки ми мудрі й спритні, більше ніхто.
Воно ніби й не було підстав нарікати на наміри Юстиніана, тим паче напочатку. Хто обійде криницю з холодною життєдайною водою, коли домагає спрага? Чи є такі серед людей, що не піднімуть, виявивши на своїй путі дармову соліду? Такою життєдайною криницею видалися всім праотні землі Римської імперії, коли помер грізний король її завойовників — остготів — Теодоріх. Владу його успадкував, як водиться в остготів, найближчий родич короля по чоловічій лінії, малолітній онук Теодоріха — Атоларіх. Фактично ж правила державою остготів мати малолітнього короля і донька Теодоріха Амаласунта, жінка молодих літ і незвичайної вроди, а ще такої важливої для монарха якості, як критичний розум. Лишаючись вірною пам'яті батька й керуючись здоровим глуздом, вона не пішла на поводку у тієї остготської знаті, котра носилася з титулом завойовників чужої землі, ніби дитя з писанкою, визнала за доцільне бути лояльною із завойованим народом, а надто із староримською знаттю. Аби орієнтація її не була двозначно страктована як ворогами, так і друзями, оточила себе радниками з римської аристократії, заборонила готам посягати, тим паче силою підкорювати собі землі знатних римлян, не обмежувала в правах католицьку церкву.
Це піднесло її авторитет серед римлян, зате ускладнило і неабияк стосунки з остготською знаттю. Опозиція скористалася неприхованою орієнтацією регентші на тих, хто був порохом під ногами остготів-завойовників, і схилила на свій бік значно більшу частину остготської знаті, аніж мала досі. На лихо, ускладнилися стосунки остготського королівства з сусідами: на півдні — з вандалами, на північному заході — із франками. Зашморг довкола шиї затягувався і так надійно, що регентші нічого не лишалося, яко шукати підтримки в сильнішого з усіх сильних сусідів — у Візантійської імперії.
Юстиніан спершу був тільки подивований такими перемінами в намірах остготської регентші: як би там не було, остготи — громили Західної Римської імперії, аріати; чи їм шукати підтримки в православних? Та, розмисливши, а може, й порадившись, прозрів раптом і вхопився за прохання Амаласунти про поміч, яко за рятівний корок у штормовому морі: пробі, та це ж нагода з нагод! Чом не скористатися нею і не відновити імперію в її історичних обширах, тільки під скіпетром не Риму вже — Константинополя!
На клич Амаласунти відгукнулися таємним сольством, котре мало сказати регентші: когорти імперії до її послуг. Чи Амаласунту так потішила прихильність всесильного імператора, чи становище її справді було не вельми надійним, розчулилася, яко всяка жінка, й виявила бажання перебути, поки візантійські когорти поставлять на місце чи приберуть із її путі ворогів, під надійною рукою Юстиніана.
Їй чемно вклонилися на те і знов-таки запевнили: це навіть бажано. Лишається порадитися з імператором, як зробити, аби гостина регентші на терені Візантійської імперії лишилася непоміченою її співвітчизниками-остготами.
Далекосяжні наміри Візантії, здавалось, наближалися до свого логічного завершення і неабияк тішили імператора, тих, що здійснювали його політику в імперії. Та ба, з волі Всевишнього і обставин ані побачення імператора з регентшею остготської держави, ані блискавичного відновлення імперії в її історичних обширах за тим разом не сталося. Радники брали, звичайно, до уваги, що зустріч Юстиніана відбудеться з дивовижної вроди жінкою, та, потішаючись тим, скинули з рахунку красу та розум, а відтак вплив у імперії іншої жінки — Феодори. А вона не дрімала. Що їй до історичних обширів імперії, коли певна була: йдеться про те, бути чи не бути їй імператрицею. Угледівши вродливицю Амаласунту, до того ж набагато молодшу за неї, Юстиніан не стане печалитися долею Феодори й охоче пристане до думки котрогось із численних радників — відновити Священну імперію простішим із найпростіших способом — злюбними узами з регентшею остготів.
Амаласунта відчула, певно, переміни в намірах Візантії — не передумав би імператор, давно була б уже в Константинополі — й пішла на компроміс із остготською опозицією: взяла злюб із ставлеником опозиціонерів, своїм двоюрідним братом Теодатом, заручившись, щоправда, його утаємниченою від знаті присягою: віднині він вважатиметься її співправителем у державі, насправді ж влада належатиме їй і тільки їй.
Помисли василевса, як і помисли Всевишнього, не всім дано знати, та як на нього, намісника в Іллірику, на тій безкровній спробі скорити остготів і слід було спинитися. Пощо розпочинати війну, та ще з таким королівством, як остготське, коли її не закінчено ще в Африці, коли знали: немає певності, що не скористаються затяжною війною імперії в Середземномор'ї слов'яни і не переступлять через Дунай?
Та де там. Раз народжене бажання—поновити імперію в її історичних обширах не могла вже згаснути. Августійший довідався по якімсь часі, як підло й підступно повівся Теодат із своєю царственною жоною — спершу зіслав її на один із островів Бульсинійського озера, а згодом задушив у лазні — й перейнявся страшенним гнівом (хто знає, може, гнівався сам на себе), а в гніві сказав усім, хто був тоді в Августіоні: таке не прощають; за підле вбивство царственної особи імперія має помститися остготам.
Війна з ними триває вже кілька літ, а кінця її не видно й не чути. На місце страченого солдатами Теодата став інший привідця остготів — Вітігіс, замість поверженого Велісарієм Вітігіса титул остготського короля прийняв сам Велісарій, а остготи все ж не складають зброї. На чолі опору став відважний воїн і неабиякий полководець Тотіла. Розуміючи, що таке Візантія і якої сили треба, аби подолати її когорти, він пішов на поступки низам як римського, так і остготського населення, не цурається рабів, колонів, котрі приходять до нього яко воїни, і тим самим об'єднав на боротьбу з візантійцями всі верстви тамошнього населення. Завдано уже перших і доволі відчутних ударів по війську імператора. Що буде і як буде, один Всевишній знає.. Полководець Мунд відступає з Далмації, керовані донедавна Велісарієм когорти — від річки По. А коли так, надія на поміч палатійського війська мізерна, її взагалі може не бути.