Свідомість тої неминучості, здавалось, мала б пробудити дівчину й примусити щось вдіяти. Та Миловидка не помишляла навіть противитись. Тамувала, хвилюючись, віддих і танула в зродженім серцем пломені. І саме тієї найсолодшої з усіх, що знала досі, миті, крізь ту знемогу-запаморочення почувся стук у ворота, а вслід за ним і гучний чийсь голос.
— Княже! Іди й чини требу. Боги вказали уже на свою обраницю.
Йойкнула злякано й випурхнула з Волотових обіймів, не знає, куди подіти себе із сорому та бентеги. Князя теж зупинило те несподіване вторгнення. Бачила: скам'янів на лиці, такий, що погнав би усіх пріч, а проте переборов у собі невдоволення й пішов до тих, що кликали. Знала: ненадовго. Скаже слово-друге й знову прийде. А вже як прийде, не зволікатиме і не вагатиметься. Ано, не так жадає її, і не так хоче бути з нею в злюбі, аби вагатися. А що ж вона? Як їй бути, коли прийде і братиме? Противитись, як тоді, в наметі, кликати на поміч? А кого і чого? Коли вже немає Божейка, а найсолодші літа пішли на мандри та горіння в мандрах, кого ліпшого може ждати, на що ліпше сподіватися? Може, й справді складається так, як хоче охоронниця злюбних уз — Лада.. Боязко, що обранцем серця буде князь? А чи то така вже притичина для боязні? Каже ж, уподобав і уподобав над усе. Чому повинна не вірити й сторонитися? Волот — муж із мужів. Він колись не був їй осоружний, тепер — і поготів. В літах уже? А чи в таких уже й літах?
І все ж страшно. Руку й серце пропонує не хтось там — сам князь. У нього є злюбна жона, є діти. Що скажуть вони і як подивиться на все це люд землі Тиверської?
Рвійно розчинилися двері і так же рвійно пішов на неї князь. Бачила: такий радий, що позбувся посланців Черна, і такий збуяний мислями про радість, ніхто й ніщо вже не зупинить його.
— Княже! — сказала, осилюючи бентегу, і склала перед ним, мовби перед божеством, руки. — Коли хочеш бути жаданим у злюбі, стримай себе і не підганяй раз на віку визначену мить.
Не спинився, навпаки, нагледів у Миловидці щось таке, чого раніш не помічав, згріб, ніби шуліка пташку, і, піднявши, мовив розчулено:
— Та мить давно прогаяна. З умислом чи без умислу, одначе прогаяна, Миловидко. Мусимо надолужувати втрачене.
— Тоді... — надумалась і вхопилася за ту свою думку, ніби потопаючий за соломину. — Тоді ходімо до твоєї матері, най благословить нас. Без того я боюся, княже. Лишень її згода може зняти з мого серця боязнь й одкрити нам путь до єднання подружнього.
Була така сердечна й благальна, така довірлива і разом з тим перестрахана, що він не міг переступити ані через той перестрах, ані через сердечність та довіру й опустив її з помітно обм'яклих рук.
— А чом би й ні? — зголосився. — Чи я ховаюся з цим? Кажу ж, завтра не лише мати-княгиня, уся земля знатиме про наш злюб і твоє воседля в Соколиній Вежі яко злюбиої жони й княгині. Чуєш, вся земля!
Вхопив свою наречену за руку і не доглядався, що з нею. Дужо розчиняв двері й спонукав за собою, розчиняв і спонукав. Тоді аж спинився і зглянувся з Миловидкою, як досягли материної ложниці й стали перед слабо освітленим ложем.
— Мати-княгине, — тихо й урочисто поклика Волот. — Чулись-те, мати-княгине? В ім'я блага землі і нашого роду-племені благословіть сина і його обраницю на жаданий із жаданих злюб.
Видимо, певні були: мати чує їх, схилили покірні голови, ждуть. І мить, і другу. А княгиня не обзивалася. Тоді перезирнулися і, не змовляючись, кинулись до ложа...
— Вона... — Миловидка глянула на Волота і ледве стрималася, аби не закричати диким криком жалю і відчаю. — Вона мертва, княже!
Не лякався, подібно нареченій своїй. Прихилив до материного ложа буйночубу голову й тамував, німуючи, біль. Коли ж примітив і збагнув, не мати потребує зараз його жалощів, Миловидка тиснеться до плеча й квилить, налякана тим, що сталося, а ще тим, що сталося в найсподіванішу із сподіваних мить, — підвівся й повелів, яко жоні і другу:
— Заспокойся. Ти тепер охоронниця вогнища в праотній оселі Волотів. Лаштуй матір в останню путь, готуй тризну по ній. Челядь знатиме, хто ти віднині, слухатиметься твогослова, як мого власного. Чула, жоно моя красна? Витри сльози і берись до діла. А я поїду тим часом і віддам богам уподобану ними жертву. Тільки-но упораюсь, одразу ж буду коло тебе.
XVII
Цікавих до видовищ ніколи не бракує, а тут і видовище не якесь там. Боги вибрали собі жертву не серед старих, ба навіть не серед отроків чи мужів, — вказали на младо-младу і добролику із доброликих дівку з Колоброда. Як же це можна не піти й не глянути на неї бодай одним оком, коли вона — божа наречена, така, подейкують, ліпа ніби та царівна, що в молоці морської кобилиці купана. Шістнадцять літ всього лиш їй, а станом висока вже й собою доладна. Тіло має біле та ніжне, таке ніжне, що його й торкнутися боязко. А ще косу викохала пишну та довгу, очі, брівки, щічки, взяла від мами такі, що ними тішився б та й тішився.
Жінки запевняють: Хорс буде вдоволений такою, а отже, і вмилостивлений.
Чия, питаєте? Найстарша з доньок волостелинових, Ласкавиця. Як тільки взяла уготований долею жереб, уже й не пустили до кревних, оддали стороннім, аби оберігали та готували до зустрічі з богами ясними. Перед тим, як вийти на останнє побачення з людом своїм, божу наречену скупають у напахченій травами купелі — раз, вдруге і втретє. Лиш потім одягнуть у білосніжну, з тонкої заморської паволоки туніку, в кикладу з прозорої хіоської тканини, таку знадливо барвисту, що про неї не всяка царівна може мріяти. Затим вправлять до вух підвіски, надінуть золоту гривну, увінчають вінком-діадемою. Йой, то ж, певно, не дівка з землі Тиверської, справжня богиня вийде на люди й засліпить собою люд.
— Бабцю, чулись-те, бабцю! — смикає за полу й благально позирає на стару збентежене чимось дівчатко. — Чи Ласкавиця вийде ще до нас?
— Вийде, внучко, та не до нас, — втирає сльози й сумно зітхає бабуся. — На вогнище піде, богів у Вираї ласкагиме.
— А потім?
— І потім — теж. Не бачити вже нам її личка білого, не чути речей медових.
— Хіба Вирай так далеко?
— Он, далеко, горличко ясна! Так далеко, що не буде вже нам від Ласкавиці ні привіту, ні одвіту.