Гляди й змушена була б унизити себе колінкуванням, та не дійшло до того: Тріарій прийшов якогось із найсум'ятніших для неї днів і сказав: розшукав мужа, котрий зголошується виконати повеління господині замку.
— Хто він і чи може вийти за гірські обводи?
— Може, достойна, бо є чоловим охоронцем торговця крамом і має дозвіл на в'їзд і виїзд.
— Клич його до мене.
В усьому покладалася на челядника і неабияк довіряла вже челядникові: де ж пак, як мудро все передбачає, як не по-рабськи тверезо мислить. А спати не спала тієї ночі, сиділа й ждала мужа, який повезе її кревним вість. Коли ж з'явився він і запевнив: таки повезе, не вагалася, зняла з руки й поклала на шкарубку його долоню перстень з родовим гербом.
— Передаси цього персня, — повеліла, — і доста. Вітець знатиме, що робити.
— Коли ж запитає, що сказати?
— Скажеш, немає більше терпіння, хай прийде й забере мене.
— Буде зроблено, достойна. Ну, а...
— Плата ось, — подала золоту вежицю. — Винагороду ж матимеш там, у вітцевім замку.
Знала, до кревних не така вже й далечінь. Хай піде кілька діб на те, щоб вибратися її посланцеві з Долини Сліз, хай ще одна доба спливе, доки добиратиметься він до вітцевого замку та шукатиме способу побачитися з кревними, за три-чотири доби вітець знатиме вже, що з його донею, і поспішить визволити її. На п'ятий день, найбільше через седмицю має бути вже тут.
Що надійніше утверджувалася в своїй вірі в порятунок, то обережнішою була. Не принижувалася перед мужем, одначе й не сварилася з ним. Коли цікавився чимось, відповідала тихо, примітно засмучено і все ж покірно. Та ба, і обережність її не залишилась незавваженою. Присів одного надвечір'я біля ложа й поцікавився:
— Чом така сумна та невесела?
— Ніби ти не знаєш, — сказала тихим, безборонно покірним голосом.
— Невдоволена, що не пускаю до матері? Добре роблю, що не пускаю. Сон неправду провіщав: мати твоя жива й здорова.
— Звідки знаєш, що жива й здорова?
— Я все знаю, Корнеліє. Навіть те, що ти не відмовилася від думки піти під мене, піти й не повернутися.
— Погано знаєш.
— Того не може бути, щоб я погано знав.
— Може, Аспаре. Куди піду і чого піду, коли матиму твоє дитя?
— Ов! — пробудився, ба зрадів навіть. — І то є правда?
— Настане час, пересвідчишся.
Повірив. Присяйбіг, повірив і відчув себе чи то присоромленим, чи то неабияк щасливим. Заяснів на виду, десь поділася завжди наявна в ньому твердість духу, одвага та рішучість. Замість них пробилась і заясніла на виду хай не пишним, все ж помітним квітом людська прихильність, хотілось вірити, що й доброта.
"Невже я помилилася, взявши під сумнів його подружню вірність? — завагалася Корнелія. — Ба ні, того не може бути. Жіноче серце багато і далеко бачить. Воно не запротестувало б так гаряче, коли б не нагледіло за тими обіймами з медушницею хтивих помислів і підлої зради".
Мабуть, швидко пригасила в собі раптовий спалах прихильності — Аспар простягнув правицю й торкнувся нею її руки.
— Ти не гнівайся за ту мою примху, — мовив примирливо. — Виберемо час і поїдемо до твоїх кревних. Я розумію, ти скучила за ними та й тривожишся тим, чого ждеш і боїшся ждучи, мусиш погасити свою тривогу матусиною радою. Побуду седмицю-другу на ловах та й поїдемо.
Пішов від Корнелії ніби й прихильний, ба навіть вдоволений нею, а Корнелія не почувала себе вдоволеною. Блудливого пса нічим не приручиш до домівки, те й робитиме, що їздитиме на лови, а вона, жона його, нізащо не повірить після того, що бачила, в добропорядність свого мужа. Він тому й захоплюється ловами, що вони дають йому розкіш-волю. Тож і немає чого радіти. І наміру свого теж немає потреби переінакшувати. Прибуде вітець, аби забрати її в Аспара силою, — піде з вітцем, поїде до кревних з Аспаром — теж не повернеться в гніздо розпусника і розпусти. Стане під захист роду свого і не повернеться!
Перед сном думала про це й після сну не могла прогнати від себе нав'язливих думок. І саме тоді, як думки ті стали для неї пекельною мукою, чимось схожими на відчай, до замку завітали торгові люди з віддалених земель і попросилися під захист стін і сторожі.
— Доведеться зачекати господаря, — сказали їм сторожові.
— Є ж господиня. Може, вона дозволить заночувати в замку?
Чи Аспарові довірені не зважилися бути аж надто непоступливими, чи не захотіли виказувати гостям, що господиня їхня не в усьому господиня, помислили, повагалися й таки уступили з дороги: ідіть, питайтесь.
Не будь Корнелія така сподівана та увірувана, що поміч прийде, мабуть, виказала б себе: коли прочинилися двері і на порозі стали гості з далекої землі, пізнала серед них Емілія Долабеллу, того самого, що був обранцем її серця і мав стати утіхою-мужем.
І радість, і бентега, видно, неабияк озвалися в серці — не втрималась, опустила очі. Коли ж опам'яталася й похапливо звела їх, то дивилася вже, як і належить дивитися жінці, котра стала на місце мужа свого й вирішує важливі родинні діла.
Емілій Долабелла!.. Як він упадав коло неї, як ждав тієї днини, коли батьки домовляться остаточно й вирішать долю своїх взаємно прихильних і, ніде правди діти, взаємно жадаючих злюбного часу дітей. Земля італійська, переживала смутні часи, по її долах і горах розгулювали варвари, глумились як хотіли і над ким хотіли. Тож Люцій Руф, вітець її, й шукав серед сусідів соузників, а знайшовши, неабияк зрадів: префект сусідньої провінції Долабелла має старшого на кілька літ за Корнелію сина. Коли поєднати його з Корнелією злюбними узами, сила патриціїв подвоїться, а з тим прийде і певність: варвари натраплять на посилений опір і вгамуються.
Вони й вгамувалися ніби, та не всі: від Аспара вітець не уберіг свою дитину..
— Достойна, — порушив тишу привідця сторожі. — До тебе завітали торгові люди з далеких земель. Просять дозволу на захист і торг.
Кивнула, зголошуючись вислухати гостей, і вже потім сказала сторожовим:
— Залиште мене з ними. Потім, як розпитаюсь та визначу, яку частку виторгу треба взяти на користь господаря, покличу.
І вже як сторожа виходила й причиняла за собою двері, звернулася до гостей:
— Звідки бог привів і з якими товарами?