Н і ч (прислухаючись до звуків іззовні). Що це мені чути?.. їх там кілька?
К и ц я. Не зважайте. То наші спільники — Хліб і Цукор. Вода захворіла, а Вогонь прийти не зміг, оскільки він родич Душі Світла... Тільки Пес проти нас, але його не здихатись...
Праворуч, на передньому плані сторожко увіходять Тільтіль, Мітіль, Хліб, Цукор і Пес.
Киця (вибігає назустріч Тільтілеві). Сюди, сюди, мій паночку!.. Я сповістила Ніч, і вона рада вітати вас у себе... Даруйте їй — вона не змогла вийти до вас назустріч, бо нездужає...
Тільтіль. Доброго дня, пані Ноче!..
Н і ч (обурившись). "Доброго дня"? Не розумію... Ти міг би сказати мені "Добраніч!" чи бодай "Доброго вечора!"
Тільтіль (збентежений). Даруйте, п-пані... Я не знав. (Вказуючи на дітей.) А це ваші малята?.. Такі гарненькі!.. Н і ч. Так. Це Сон...
Т і л ь т і л ь. А чого він такий товстюх?.. Н і ч. Бо добре спить...
Т і л ь т і л ь. А цей хованець?.. Чому він затуляє обличчя?.. Він хіба хворий?.. І як його звати?..
Н і ч. Це сестра Сну... Краще не називати її імені... Тільтіль. Чому б це?..
Н і ч. Бо її ім'я чути неприємно... Побалакаймо краще про інше... Киця сказала, буцім ви прийшли по Блакитного Птаха?..
Тільтіль. Так, пані, якщо ваша ласка... Прошу, скажіть мені, де він...
Н і ч. Навіть і гадки не маю, мій юний друже... Я певна лише ось у чому: тут його немає... Я ніколи його не бачила...
Тільтіль. Еге! Душа Світла казала, що він тут, а вона ніколи не говорить абищо... Будьте ласкаві, дайте мені ключі від дверей!..
Ніч. Але ж, серденько, зрозумій мене: я не можу віддати ключі першому-ліпшому... Я стережу всі таємниці Природи. Я відповідаю за них, і мені суворо заборонили розкривати їх бозна-кому, надто ж — дитині...
Т і л ь т і л ь. Ви не маєте права відмовляти Людині... Я це знаю...
Н і ч. І хто ж тобі таке сказав?..
Тільтіль. Душа Світла...
Ніч. Знову ця Душа Світла!.. Вічно ця Душа Світла!.. Що це вона суне свого носа до чужого проса?..
Пес. Мій боженьку! А хочеш, я силою відберу в неї ключі?..
Тільтіль. Тихо! Вгамуйся й поводься чемно!.. (До Ночі.) Будьте ласкаві, пані, дайте мені ключі...
Н і ч. Ти принаймні маєш знак?.. Де він?..
Тільтіль (торкається капелюшка). Ось... Діамант...
Н і ч (приречено). Нехай собі... Ці ключі відмикають усі двері зали. Хай на себе плачеться, як його спіткає лихо... Я ні за що не відповідаю.
Хліб (украй занепокоєно). А хіба це небезпечно?..
Ніч. Небезпечно?.. Ще б пак! Я не знаю, як би й собі вберегтися, коли б відчинилися деякі з оцих бронзових дверей, адже за ними — безодня... У залі в кожній із базальтових печер сховані всенькі лиха, всі бичі, всі хвороби, всі страхіття, всі катаклізми, всі таємниці, котрі — відколи світ світом — вражають людське життя... Завдяки долі я насилу спромоглася їх там ув'язнити. Запевняю вас, мені ой як важко тримати ці норовливі створіння в покорі... Ви ж бачили, що діється, коли випадком хтось із них утікає і з'являється на Землі...
X л і б. З огляду на мій поважний вік, багатющий досвід і безмежну відданість дітям, природно, що саме я виконую обов'язки їхнього опікуна. Ось чому, пані Ноче, дозвольте мені поставити вам одне запитання...
Н і ч. Прошу...
Хліб. Куди треба втікати в разі небезпеки?.. Н і ч. Втекти неможливо.
Тільтіль (бере ключі й піднімається на першу сходинку). Почнемо звідси... Що там, за цими бронзовими дверима?..
Н і ч. Здається, Примари... Я їх уже давненько не відчиняла й не випускала...
Тільтіль (вкладає ключа до замкової щілини). Гляньмо... (До Хліба.) Клітка для Блакитного Птаха у вас?..
Хліб (клацаючи зубами). Я не боюсь, аніскілечки. Та чи не вважаєте ви за краще замість відчинити, ліпше подивитися в замкову щілину?..
Тільтіль. Вашої ради я не питався...
Мітіль (раптом заходиться плачем). Я боюся!.. Де Цукор?.. Я хочу додому...
Цукор (запобігливо, догідливо). Тутечки, панночко, тутечки я... Не плачте, ось відломлю котрийсь із пальців і дам вам льодяничка...
Тільтіль. Годі вже...
Повертає ключа в замку і обережно прочиняє двері. Звідти тут-таки вислизають з півдесятка Примар різної чудернацької форми й умить розбігаються навсібіч. Нажаханий Хліб відкидає клітку і ховається в глибині зали. Тим часом Ніч женеться за Примарами й гукає Тіль-тілеві:
Н і ч. Мерщій!.. Мерщій!.. Зачини двері!.. Вони ж усі повтікають, і ми не зможемо їх завернути!.. Знай собі нудьгують у печері, відколи Людина не зважає на них... (Женеться за Примарами й силкується загнати їх до в'язниці зміїною нагайкою.) Допоможіть мені!.. Сюди! Сюди!..
Т і л ь т і л ь (до Пса). Та допоможи ж їй, Тіло! Ату!..
П е с (з гавканням кидається до Примар). Гав! Гав! Гав!..
Т і л ь т і л ь. А де ж це Хліб?..
X л і б (з глибини зали). Я тутечки, біля дверей... Пильную, щоб вони не повтікали...
Котрась із Примар завернула в його бік. Хліб дременув од неї прожогом, репетуючи від жаху.
Н і ч (ухопила за барки трьох Примар). Кажу ж вам, сюди!.. (До Тільтіля) Прочини трішечки двері... (Заштовхує Примар до печери.) Отак! Тепер усе гаразд!.. (Пес пригнав іще двох Примар.) А! Ще й ці!.. Ну ж бо! Мерщій! На місце!.. Ви ж знаєте: виходите лише на день Усіх Святих.
Замикає двері.
Тільтіль (простує до наступних дверей). А що тут?..
Н і ч. Нащо тобі воно?.. Кажу ж тобі: Блакитний Птах ніколи сюди не залітав... Та як собі хочеш... Відчиняй, коли тобі аж так кортить... Там Хвороби...
Тільтіль (вклавши ключа до замка). Треба стерегтись відчиняючи, еге ж?
Н і ч. Та ні, не доконче... Вони вже вгамувалися, бідахи... Безталанні... Віднедавна Людина так нещадно з ними бореться!.. А надто після відкриття мікробів... Відчини, то й сам побачиш...
Тільтіль прочиняє дверцята. Ніхто не вийшов.
Тільтіль. Вони не виходять?
Н і ч. Я ж тебе попереджала — більшість нездужає, знай журиться собі... Лікарі поводяться з ними зле... Зайди на хвильку, то й побачиш на власні очі...
Тільтіль заходить до печери й за мить повертається.
Тільтіль. Блакитного Птаха там нема. Ваші Хвороби, либонь, дуже хворі... Вони похилили голівки... (Маленька Хвороба в домашніх капцях, халатику й нічному ковпаку вибігає з печери і гасає по залі.) Ой! Якесь маля втекло!.. Хто це?..