Киця (облудливо). Я саме це їм і казала, пані Феє... Закликала всіх відважно й сумлінно виконувати свої обов'язки. На жаль, Пес щоразу мене перебивав...
Пес. Що?.. Ну, начувайся!..
Хоче накинутись на Кицю, однак Тільтіль зауважив цей порив і зупинив його, погрожуючи.
Тільтіль. Годі, Тіло!.. Стережись: якщо ти ще бодай раз...
Пес. Мій боженьку, ти ж не знаєш... Вона ж...
Тільтіль (погрожує Псові). Тихо!..
Фея. Годі вже!.. Нехай Хліб на сьогодні передасть клітку Тільтілю... Можливо, Блакитний Птах заховався в минулому, в Пращурів... Так чи так, а цією нагодою не треба нехтувати... То де ж твоя клітка, Хлібцю?..
Хліб (урочисто). Дозвольте, лише пару слів, пані Феє... (У позі оратора, який виголошує промову.) Будьте за свідків, що ця срібна клітка, котру мені довірили...
Фея (перебиває його). Годі вже!.. Без теревенів! Ми вийдемо звідси, а діти — звідти...
Тільтіль (занепокоєно). Ми підемо самі?..
М і т і л ь. Я хочу їсти.
Т і л ь т і л ь. Я теж!..
Ф е я (до Хліба). Розстібни турецького халата і вріж їм по шматочку зі свого товстезного черева...
Хліб розстібає халат, дістає ятаган і відрізає дітям два окрайці від величезного черева.
Цукор (підходячи до дітей). Дозвольте заразом пригостити вас кількома льодяничками...
Ламає один за одним усі п'ятеро пальців лівої руки й простягає їх
дітям.
М і т і л ь. Що він накоїв?.. Він зламав усі пальці...
Цукор (запобігливо). Скуштуйте їх... Вони такі смачнючі... Це справжнісінькі льодянички...
М і т і л ь (смокче льодяник). Боже, яка смакота!.. А в тебе їх багато?..
Цукор (скромно). Авжеж, скільки хочете...
М і т і л ь. А тобі не дуже боляче їх ламати?..
Цукор. Анітрохи... Навпаки: це надзвичайно вигідно — вони відразу ж відростають, тим-то в мене завжди чисті й нові пальці...
Фея. Глядіть, дітки, не їжте забагато цукру. Не забувайте: у Дідуся з Бабусею на вас чекає вечеря...
Тільтіль. Вони тут?..
Фея. Незабаром ви їх побачите...
Т і л ь т і л ь. Як це ми їх побачимо, якщо вони померли?..
Ф е я. А як це вони вмерли, якщо живуть у вашій пам'яті?.. Люди не знають цієї таємниці... Вони взагалі мало на чому знаються... А ти завдяки Діаманту побачиш: Мертві, яких пам'ятають, живуть так само щасливо, начеб і зовсім не вмирали...
Т і л ь т і л ь. А Душа Світла піде з нами?..
Душа С в і т л а. Ні. Побудьте собі з родиною самі... Я чекатиму недалечко... Не хочу вам набридати... Мене ж не запрошували...
Т і л ь т і л ь. А як до них дістатись?..
Фея. Цією ось дорогою... Ви тепер на порозі Країни Спомину. Щойно повернеш Діаманта, як одразу ж побачиш велике дерево з надписом... То й знатимеш: ти потрапив куди слід... Та не забудьте: ви маєте повернутися за чверть дев'яту... Це надзвичайно важливо... Не спізнюйтесь!.. Будьте пильні: не встигнете, то й пропадете... До зустрічі!.. (Підкликає Кицю, Пса, Душу Світла та інших.) Ходімо сюди... А діти хай собі йдуть туди...
Виходить із Душею Світла, Тваринами та іншими праворуч, діти ж виходять ліворуч.
Завіса
Картина третя
Країна Спомину
З густого туману на перший план праворуч випливає могутній дуб. До стовбура прибито табличку з написом. Світло довкола — молочне, каламутне, непроникне. Тільтіль і Мітіль опиняються під
деревом.
Тільтіль. Ось воно, дерево!..
М і т і л ь. А на ньому — табличка!..
Тільтіль. Нічого не можу прочитати... Стривай-но, ось вилізу на цей корінь... Справді, тут написано "Країна Спомину"
Мітіль. Вона тут і починається?..
Тільтіль. Так. Он стрілка!..
М і т і л ь. То де ж вони є, дідусь із бабусею?
Т і л ь т і л ь. За туманом... Ось-ось маємо їх побачити...
М і т і л ь. А я нічого не бачу!.. Своїх ніг і рук не бачу... (Пхинькає.) Мені зи-и-имно... Я не хочу більше мандрува-а-ти... Хочу додо-о-ому!..
Т і л ь т і л ь. Та годі вже! Чого це ти розрюмсалась, наче Вода... І не сором тобі?.. Така велика дівчинка плаче!.. Поглянь: туман уже розсіюється... Ми ось-ось побачимо, що за ним...
Мряка справді заворушилася: вона легшає, світлішає, випаровується й тане. Невдовзі світло трохи прозорішає, й за маревом видно оповиту заростями веселу селянську хатинку під зеленим дахом. Вікна й двері прочинені. Попід дашками — вулики, на підвіконнях — глечики з квітами, клітка, в якій спить дрізд. Біля дверей — лавка, на ній сидять старий селянин із дружиною, себто Дідусь і Бабуся Тільтіля та Мітіль. Обоє глибоко сплять.
Тільтіль (одразу ж упізнає їх). Та це ж дідусь із бабусею!..
Мітіль (плескає в долоні). Так! Так!.. Це вони! Вони!
Тільтіль (непевно). Стривай!.. Невідомо ще, чи зможуть вони рухатись... Зачекаймо за деревом...
Бабуся Тіль розплющує очі, підводить голову, потягається, позіхає, дивиться на Дідуся Тіль. Він теж поволі прокидається.
Бабуся Тіль. Маю гадку, що наші живі онучата мали б сьогодні завітати до нас...
Дідусь Тіль. Вони, певне, згадують нас. Зі мною щось негаразд, і в ногах якийсь свербіж...
Бабуся Тіль. Вони, мабуть, зовсім поруч — сльози радості забриніли мені в очах...
Дідусь Т і л ь. Ні, ні. Вони далеченько... Я ще заслабкий...
Бабуся Тіль. Кажу ж тобі: вони вже тут. До мене вернулися сили...
Тільтіль і Мітіль (вибігають із-за дуба). Ми тут!.. Тут!.. Дідусю! Бабуню!.. Це ми!.. Ми!..
Дідусь Тіль. Ага! То як?.. Що я тобі казав?.. Я був певен: вони прийдуть сьогодні...
Бабуся Тіль. Тільтілю!.. Мітіль!.. Це ти!.. Це вона!.. Це вони!.. (Силкується вибігти до них назустріч.) Ні! Бігти не можу!.. Вражий ревматизм!
Дідусь Тіль (шкутильгає до них назустріч). І я не можу... Все через цю милицю... Ходжу на ній, відколи впав із великого дуба...
Діти, Бабуся й Дідусь гаряче цілуються.
Бабуся Т і л ь. Як же ж ти виріс і зміцнів, Тіль-тільчику!..
Дідусь Тіль (погладжуючи волосся Мітіль). А Мітіль!.. Поглянь!.. Яке в неї волоссячко, які оченята!.. Красуня!.. А як чудово пахне!..
Бабуся Тіль. Ходіть, я ще вас поцьомаю!.. Сідайте до мене на колінця!..
Дідусь Тіль. А меш — зась?..
Бабуся Т і л ь. Ні, ні! Спершу — до мене!.. Як там ведеться татку й мамці?..
Тільтіль. Чудово, бабусю... Коли ми пішли, вони спали...
Бабуся Тіль (милується ними й пестить). Господи! Які ви гарненькі й чистенькі!.. Тебе вимила матуся?.. І панчішки в тебе цілісінькі!.. Колись було я їх церувала.