— Та коли б тільки "Кобзаря" прочитав од слова до слова кожний наш селянин,— у нас не було б своєї національної контрреволюції!
Чим я можу їй заперечити, коли я напевне знаю, що то "Кобзар" привів її до нас? Хто зна, чи прочитає вона колись "Капітал", але напевно — вона ще довго розв'язуватиме "Кобзарем" світові проблеми класової боротьби. І хай! Я пригадую улюблені Павлові слова: "Важні не шляхи до істини, а сама істина". І в моїх очах променяться її прудкі, уривчасті рухи й щирість захоплення. Вона— таке наївне ще дівча!..
Ліда нервово мотнулась у кріслі, і її подзьобане трохи ластовинням лице вкрилось саркастичними зморшками:
— Звичайнісінька арцибашівська "Санінщина"! Але, перепрошую, до чого тут марксизм і марксисти?
— Ні, не "Санінщина". Коли в арцибашівського Саніна — це не більше як аристократична забаганка, шукання помацки шляху з нудоти та гнилі суспільних традицій, то в мене...— Павло відкинув назад волосся і встав: — То в мене, товаришко Лідо, це — один із найперших засобів нашого цілковитого визволення. Я кажу цілком свідомо, що, доки нерозв'язане питання відносин мужчини й жінки, комунізм у побуті — далекий ще до здійснення. Ліда, зрадівши, підскочила:
— Відносини, товаришу, це зовсім інша річ, але — сказана вами попереду думка! Думка ваша!
— Я від неї й не відмовляюся,— ніби здивувався Павло.— Кажу конкретно: знищіть ви статевий акт, винайдіть натомість якийсь штучний засіб продовження роду, і людство згниє. Згниє, повірте, швидше, ніж якась працьовита громада. Рухнуть ураз усі ідеї, всякі естетики, моралі... Розумієте — все!
Ліда штучно й нервово засміялась, і по тому, як блимали хутко її повіки, видно було, що Ліда таки добре злиться.
— Ха-ха-ха! Ліжко є стимул суспільних рухів! Ідеально! Ні, це просто надзвичайно! Цілком "по-марксів-ському"!
Павло нетерпляче сказав:
— Да, в такому стані світ засмердиться й висохне швидше, ніж ставок без джерела.
— Чудесно! Це ж просто — красота! Ви тільки вслухайтесь, товариші...
Павло, незважаючи на останні Лідині слова, казав далі:
— Світ, хоч би як це вам було дивно,— загубив би тоді все. Але не будемо утрирувати слів, товаришко Лідо. На тлі соціальних рухів, перед класами, в середині їх, стоїть нерозв'язаним це питання. І коли буржуазія не може його вирішити через певні економічні умови свого соціального стану...
— Які ж це умови, цікаво? — іронічно спитала Ліда, але Павло спокійним уже і навіть лекторським тоном відповів:
— Маєте: роль власності, спадкоємства, комерційних розрахунків, на чому й грунтується, до речі, її мораль у цьому питанні... так, прошу — це ж не значить, що ми в добу руйнації всього дотеперішнього укладу життя повинні від нього відмахуватися. Ні. Я вимагаю — якнайшвидшого розв'язання. Рішучого. Кардинального. І я ще раз повторюю, що відносини жінки й мужчини, визволені від усяких наших забобонних ланцюгів, будуть прекрасні. Так-так. Я підкреслюю — прекрасні!
Мені, власне, не хотілось висловлюватись, але я отруїв Павлове піднесення краплею скептицизму:
— З таким же успіхом ці відносини можуть завжди доходити до потворства.
Павло сердито кинув:
— На всякого мудрагеля — досить простоти. Для цього, товаришу, потрібні лікарі.
Але на нього вже наскочила Ліда:
— А проституція, венерія! "Прекрасні"!..
— Через те, що вони існують, та й не тільки вони — прошу: онанізм, усякі статеві анормальності й психічні каліцтва у зв'язку з тим, сімейні трагедії, або краще — трагедії оміщанювання сім'єю... Да. Через те я й кажу: це питання нас тисне — розв'язуйте його швидше. Але сантименти відносно так званого "кохання" — облиште. Запам'ятайте раз і назавжди...
Павло глянув на Синю Волошку і, зупинившись на слові, посміхнувся й повагом додав:
— Це особливо буде корисно для товаришки Сані — вона, здається, ще надто молода...
Синя Волошка враз зашарілась і, удавши ображене лице, серйозно, але пошепки сказала:
— Мені вже вісімнадцять...
— Да. Так існують два елементи: статеве чуття (і це найперше!) і потім, звичайне психологічне явище — симпатія. Коли вони хвильово гармонують, буває так радісно, хороше... А для хвилин, для моментів назви не треба.
Ліда, збираючись із думками, замовкла, а Пащенко, який, солодко посміхаючись, підтакував Павлові, розвалившись кремезним і незграбним, як молодий дуб, тілом на канапі, раптом присунувся до мене й на вухо прошепотів:
— А хотів би я знати, скільки разів Павло лікувався від тее-то як його?..
Я добре знаю цього циніка, але такого прекрасного організатора, особливо в конспіративних справах,— Па-Щенка, і спокійно йому відповідаю:
— Хотів би я знати, коли ти, Пащенко, перестанеш бути сволоччю!
Та Пащенко, одвернувшись уже до Синьої Волошки, вдарив себе об коліна й бахнув:
— Ех, товаришко Саню! Все на світі — просто. Сказано ж: починається ідеалом, а кінчається під ковдрою. Так-то!
Синя Волошка глянула сердитими, насупленими очима, і її дитяче лице скривилось, мов хотіло розплакатись. Вона похапцем промовила:
— Зовсім не оригінально, товаришу, пошло,— і, підійшовши до мене, глянула на мене знизу своїми довірливими очима, і в сутінках вечора я почув, ^к вона вдячно стиснула мені руку, і раптом чомусь я з болем згадав, що завтра її не буде. Пащенко втре безтурботно закурював цигарку, не збираючись диспутувати, а ми встали з місць. Нашу роботу ми давно вже скінчили і, спочиваючи, слухали Павлові теорії добрих дві години. Я пригадав, що треба йти заздалегідь зібратись у дорогу на завтра, і ми вийшли на вулицю. Ліда на порозі кинула мені:
— Завтра, рівно о десятій будуть папери.
І я з Синьою Волошкою опинилися вдвох. Я мимохіть чекав цього цілий день. І ось наш останній вечір.
Завтра зникнуть знайомі вулиці, передмістя, замовкне ремінгтонний спів і жалібно перетне нічну тишу останній гудок евакуації. Ми пішли навмання. Я мовчки взяв її під руку, і мій погляд поринув у чорні лінії пішоходу. Синя Волошка відкидала від скроні докучливу косу і, не потрапляючи в ногу, йшла по-дитячому, похапцем, неспокійно. Наша розмова не могла подолати бажання йти мовчки і ввесь час уривалася. На її устах часом з'являлось оте її "принципово" й "оригінально", і тоді наставали паузи, які рвав мій нервовий сміх, а вона хапала своїми маленькими, гарячими і трохи вогкими руками мою долоню, і в темряві я відчував, як купчилися коло її очей та рота ніжні, дрібні зморшки, і нам обом ставало весело, як дітям.