— Я не одстану, дідьо, — запевнив Святобор.
Рушили. Спереду йшов Глиця, з мукою і великим зусиллям долаючи кожен крок, а позаду, сторожко озираючись, дріботів маленькими ноженятами хоробрий хлопчик-яровит з роду Ведмедя.
Над лісом впала пітьма. В гущавині ухнув сич, десь тоскно завили вовки. На небі замерехтіли ясні зірки.
Глиця проминув жертовник, де ще тліли жарини під ідолом Ведмедя, поволі вибрався на глиняну кручу, повернувся обличчям до вже невидимої галявини.
"Прощай, рідне городище. Йду шукати кращої долі для яровитів. Не я — так оцей хлопчина побачить її… а не він, то діти чи внуки його…"
З полудня налетів вітер, дихнув теплим повітрям. Воно пахло димом згарищ. Верховіття дерев глухо загули, починаючи свою віковічну таємну пісню. Темні чагарі зімкнулися, ховаючи в рятівній гущавині дві постаті — одну високу, другу маленьку…
3
Глупа ніч застала Глицю і Святобора далеко в гущавині, серед глибокої долини. Вояк вже зовсім знесилився і далі йти не міг. Він скинув з плеча торби з начинням, сів на стовбур поваленого бурею дерева, з полегкістю зітхнув.
— Будемо спочивати, синку. Я більше не можу йти…
— І я… хочу спати, — винувато прошепотів хлопець.
— От і добре, — пригорнув Святобора до себе Глиця. — Зараз влаштуємо кубло… і спи собі… Бачиш кущі папороті?
— Бачу…
— Рви їх і неси сюди. Та побільше…
Хлопчик ступив кілька кроків убік, боязко озирнувся. Глиці майже не видно. Темно, мов у землянці. Лапаті віти папороті ворушаться. Святобору здається, що під ними ховаються невідомі казкові потвори, всякі лісові духи, про яких перед сном любили розповідати ненька і баба. Долиною котиться жахливий регіт. Мурашки повзуть поза шкірою в хлопчика. Що воно таке? Знову козари? Чи, може, духи лісу? Як страшно! А все ж втікати не можна! Бо Глиця буде сміятися! А його думка так багато значить для Святобора, думка вояка, що не боявся суперечити самому духовиду, перед яким тремтіли і ненька хлопчика, і дід, і батько, що загинув від кігтів ведмедя…
Серденя хлопчика калатає швидко-швидко, ноги терпнуть від страху, але він закушує губи і рве міцні віти папороті.
— Де ти, Святоборе, хутчій! — чути голос Глиці.
— Я зараз, дідьо…
Хлопчик раз за разом носить оберемки м’якого зілля. От вже досить на двох! Глиця лізе під коріння поваленого дуба, в глибині ями вимощує папороттю.
— Лізь сюди, синку.
Святобор заповзає в схованку. Як тут тепло, затишно. І зовсім не страшно. Хлопчик притиснувся всім тільцем до грудей Глиці, скрутився калачиком. Очі його склепилися, хвилі дрімоти владно заколисували дитячу свідомість.
— А вовки не нападуть на нас, дідьо? — бурмотів хлопчик.
— Спи, синку, не нападуть…
— Мені не страшно з тобою, дідьо… ти хороший… ти рідний…
— Спи, Святоборе… ти справжній вояк…
Хлопчик замовк. Незабаром почулося тихе сопіння. Лише руки та ноги Святобора інколи сіпалися, та з вуст зривалося схлипування.
А Глиця не міг заснути. Розбурхана кров розганяла сон, нестерпно боліли розтривожені рани на підошвах. А ще боявся вояк нападу вовків або ведмедя. Нині якраз той час, коли звірі виходять на полювання… Треба остерігатися!
Глиця витягнув з сагайдака лук, поклав стрілу на тятиву. Якщо сунеться хижак в діру — тут йому й кінець!
Десь недалеко затріщали чагарі, почулося незадоволене хрюкання. Глиця затаїв дух, прислухався. Вепри! Ну, цих не страшно, вони ніколи не полізуть до схованки, якщо їх не розізлиш!..
Потім вепри десь відійшли геть. Над долиною запанувала тиша. Тільки вгорі шелестіло листя дубів під ніжним подихом нічного леготу. Потроху притупився біль в ногах Глиці, тихе сопіння хлопчика діяло заспокійливо, наганяло дрімоту. Темрява прорізалася багряними язиками полум’я, перед очима вояка заблищало зловісне вістря жертовного ножа, потім крики козар оглушили його…
Глиця стрепенувся, розплющив очі. "Геть, маро! То минуле, його треба відкинути… Дай мені спокій, відійди в край темних духів! Завтра зійде ясне сонце, під його промінням мені йти далі по важких дорогах життя… Згинь же, примаро ночі, не заважай живим!.."
Спливали важкі хвилини марення, дрімоти. Над заснулим лісом котилася темно-синя ніч. Тільки перед світанком вона знемогла змученого Глицю, і він заснув тривожним, неспокійним сном…
Три дні і три ночі пробиралися втікачі на захід. Харчі, знайдені хлопчиком в пограбованому городищі, були з’їдені. Тепер доводилося їсти тільки дику малину, суниці, гіркі жолуді. Інколи по дорозі траплялися в дуплах рої диких бджіл, і тоді Глиця і Святобор ласували запашним медом, запиваючи його водою з озер або лісових струмків.
На четвертий день Глиця знеміг. Він вже не міг іти, навіть опираючись на палиці. Підошви ніг напухли, ними не можна було доторкнутися до землі.
Вояк сів під дубом, розмотав брудні ганчірки, відкинув зігнилі листки подорожника. Нарвав лопухів, посипав широкі листки м’якою травичкою, притулив їх до спечених місцин. Ступні почорніли, в тріщинах проглядало криваво-чорне м’ясо.
— Ой, дідьо! — скрикнув Святобор. — Які страшні ноги в тебе!
— Страшні, хлопче, — болісно відповів Глиця. — А треба ще йти далеко. Хоч би два дні протриматися… А там, може, люди трапляться і поможуть мені…
— Дідьо! — скрикнув хлопчик. — А може, я сам!..
— Що ти сам?
— Доберуся до людей! І скажу їм… що тобі треба поміч…
Глиця добродушно усміхнувся, покрутив головою, зморщившись, знову обкрутив ступні ганчірками.
— Ні, синку… Сам ти загубишся. Поглянь, які дрімучі і чужі ліси. Як ти знайдеш серед них дорогу? А коли й знайдеш — назад не вкажеш путі… Ні, вже якось будемо пробиратися разом. На ноги не можна ступати — поповземо, Святоборе, а таки виповземо з лісу до Славути…
Глиця відкинув палиці геть, прив’язав меч на спину і поволі поповз на колінах поміж стовбурами дерев. Святобор, тримаючи лук і стріли, дріботів поряд, ковтаючи слину від голоду. Інколи він нахилявся, виривав попід дубами тугі гриби і з’їдав їх. Але слизька маса не давала наїдку.
Перед втікачами виросла густюча стіна велетенських папоротей. Глиця знеможено зупинився перед ними, трохи спочив.
— Доведеться обходити ці хащі. — сказав він. — Я не пролізу крізь них…