Сини Світовида

Сторінка 30 з 32

Бердник Олесь

Обрин оглянув насмішкувато сову, показав іншим обрам. Зареготався презирливо. Його регіт був підхоплений всім гуртом напасників. Пересміявшись, обрин-велетень сказав грізно:

— Дурний, легковірний яровите! Ніколи ми не укладали спілки ні з Києвом, ні з іншими племенами. Меч і власна рука — наші спільники! А духовид твій — просто брехун! Ну та то ваша справа — гризтися поміж собою! А наша — віддати тебе володарю нашому! Добрим рабом будеш!..

І обрин відійшов до вогнища, кинувши фігурку сови далеко в степові бур’яни.

Серце Святобора впало. Ось вона, правда! Як пізно він збагнув, куди його послав Горидід! Які тонкі ниті плів зрадник, доки не було Глиці — вірного порадника! Глиця! Чи не від нього було послання? Неодмінно від нього! Як він одразу не догадався? Святобор згадав, що вже не раз Глиця посилав такі послання на бересті. Там же був ясний і чіткий наказ — повернутись назад! А він не послухав. Злобна воля Горидіда засліпила його, повела назустріч смерті! А рідний край — над прірвою! І тоді, коли йому потрібна допомога батьківським мечем і твердою рукою — син вождя пішов у ворожі землі за химерою! О горе, ганьба йому!

Святобору не чекати пощади від обрів. В кращому випадку його продадуть козарам. Тоді прощай, рідний край, прощай, велика мета!

Хоч би поворухнутись! Неподалік Яркон, він скоса поглядає на господаря, тихо хропе. Здається, ніби священний кінь щось хоче сказати.

Зненацька вояк відчув чийсь дотик до своїх рук. Легенький, ніжний. Тріщить ремінь, послаблюються пута. Боже-Світовиде! Що це? Невже Тоця? Ну звичайно! Її не помітили обри, і тепер вона прийшла на поміч.

Лисиця хугко гризе реміння, пуга спадають одне за одним!

Обри регочуть, жеруть варене м’ясо, не звертають навіть уваги на полоненого. Хто може допомогти блідолицому чужинцю? Хто розв’яже такі пута, які не розірве і кінь?

А Святобор уже повзе до Яркона. Меч при ньому, припаси, лук — на сідлі. Вперед!

Мов стріла, метнувся на коня Святобор, різонув мечем повід, вдарив чобітьми під боки.

Заревли, завили обри, посхоплювались від багаття, кинулися до зброї.

Буревієм майнув білий кінь, заіржав радісно, вихором пронісся в пітьму, ламаючи високі бур’яни. Десятки вершників помчали навздогін, стріли засвистіли в нічному повітрі.

Даремно! Хіба наздогнати низькорослим коненятам невтомного Яркона? Хіба знайти в рятівній темряві серед неосяжного степу самотнього вершника?

Затихає гомін погоні. Бурхає в жилах схвильована кров. Поряд з конем гордо біжить Тоця, виграє хвостом, хитро поглядає вогниками очей на Святобора.

Витязь підхоплює звірятко із землі, вмощує на сідлі, гладить теплу, чутливу спину.

Спасибі тобі, Тоцю! Ти знову рятуєш мене, мій вірний друг, моя хороша лисичка!.. Назад, до Києва! Скоріше, скоріше!

Хай полини глушать чужі запахи, дурманять голову. Хай шепоче тирса, заколисує. Тільки зірка горить в небі, не спить, моргає застережливо. Будь уважним, витязю! Навколо вороги, навколо небезпека. Та кожна стежка веде нині Святобора до рідного краю, кожен крок наближає до священного Києва…

ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА

СИНИ СВІТОВИДА

1

Горе і смерть, як і раніше, витали над землею яровитів. Затихли пісні по землянках, пошепки говорили люди поміж собою, ніби боялися, що посіпаки Ратибора почують їх.

Однак в народі знали, що в густих лісах над Славутою гуртуються бойові дружини. Туди йшли всі, хто не схилив голову перед сваволею.

Ружа, не спочиваючи, ходила від городища до городища, від землянки до землянки, говорила з яровитами, підтримувала в них віру в повернення волі, закликала молодих іти в ліси.

А коли поверталася в Київ Лов, її зустрічав Глиця. Він був душею і серцем лісових дружин, він, ніби незгасиме полум’я Світовида, горів день і ніч, передаючи той жар в інші серця, прискорюючи день повстання. Десь в глибині серця в нього жила-тліла надія, що повернеться з чужих країв Святобор, що очолить він могутні дружини сміливців і поведе на бій з напасниками та їх господарем-батьковбивцею.

Через місяць після від’їзду Святобора в Ружі народився син. На сході сонця біля жертовника Світовида його назвали Святобором. Не батько, а старий вояк Глиця піднімав дитя на руках назустріч животворним променям Яр-бога, заповідаючи йому в спадщину неосяжну рідну землю.

Ружа ледь стримувала сльози, що підступали до очей. Вона в той день пішла — вже який раз — до Славути, сіла під заповітною вербичкою і гірко заплакала.

А вербичка потягнулась угору, розпустила зелені віти, роздалась на боки. Значить, Святобор живий, значить, він ходить по світу, шукає долі своєї або гниє в тяжкому рабстві, не може вернутися додому з-за тридесяти земель.

Ружа припадала до стовбурця вербички, цілувала ніжну кору, плакуче листя, прислухалася до шелесту віток, що говорили з вітром весняним, мов хотіла почути в тій розмові про любого мужа.

Де ти, коханий? В яких землях? Чи збагнув страшний обман проклятого жерця? Які дощі обмивають твої стежки, які трави дають тобі постіль для нічлігу? Якби знала — полетіла б до тебе ластівкою, обмила б закривавлені, побиті по кам’янистих дорогах, ноги твої гарячими сльозами, оберігала б сни твої…

Ой дух заповітної вербички! Скажи хоч слово — чи бачити мені ще пломенисті очі коханого, чи відчувати біля грудей стук гарячого серця?..

А дні летіли. Славута котив у сиву далеч могутні весняні води, поспішав у невідомі краї, мов хотів винести з хвилею своєю темні часи племені яровитів…

2

Святобор вирвався з чіпких рук обрянських, одірвався від погоні в густих заплавах над Славутою.

День і ніч їхав він на північ, відпочиваючи інколи короткі часинки. Нападали ще кілька разів на нього дикуни-кочівники, та Святобора рятували Яркон дужий і меч гострий. Бурею налітав яровит на розбійників степових, і падали підступні напасники під караючими ударами київського меча.

За місяць він доїхав до Рубіжної, переплив гирло річечки густими очеретами і в’їхав до рідного лісу. Спів птахів лунав весільним дзвоном у вухах витязя, повітря коханої землі, ніби цілюща рідина, вливалося в груди, серце калатало в передчутті радості і тривоги.

Надвечір Яркон зупинив шалений галоп і вискочив на високу піщану кручу над Славутою. Святобор зняв шолом, встав з коня, схвильовано витер сльозу з очей, припавши до землі, доторкнувся до неї спраглими вустами. Пестив огрубілими долонями листочки верби, шепотів у забутті слова привіту і вдячності.