Глиця до крові кусав свої вуста, сльози сліпили його очі.
"Руки мої зв’язані, тіло моє розтерзане! Чому не можете ви розірвати пута, нащо дозволяєте погляду моєму бачити ганьбите роду!.."
Один з козар — широкоплечий, рідкозубий, з хижою посмішкою на рябому безволосому обличчі — круто осадив коня біля жертовника, побачив прив’язаного Глицю.
— Ха-ха-ха! — зареготався ворог, відкидаючись в сідлі назад. — Ви тільки погляньте! Вони приготували жертву своєму богу! Ха-ха-ха! Безсилі, мабуть, і нікчемні їхні боги, коли вони навіть не попередили яровитів про наш напад!? А коли так, то, може, жертву прийме наш бог!
Козар одв’язав від сідла смолоскип і під загальний регіт чорних вершників своїх запалив його. Потім, широко розмахнувшись, пожбурив клубок вогню прямо на купу хмизу, розкладеного під Глицею.
Затріщали віти, багряні язики полум’я застрибали поміж гілками, густий задушливий дим вдарив Глиці в лице.
— Прощай, яровите! — почувся приглушений насмішкуватий голос козара в супроводі страшного сміху ворогів.
Потім залементували жінки, заіржали коні, і валка козар та полонених потяглася назад. Незабаром густа стіна лісу сховала її.
А багаття розгоралося, підбиралося вище, і вже лизало босі ноги Глиці пекучими червони жалами…
ГЛАВА ДРУГА
РЯТУНОК
1
Пекельний біль пронизав тіло Глиці. Підошви ніг почали тріскатися, полотняні штани затлілися. Вогонь розгорався все буйніше, в обличчя дихало нестерпним жаром. Дим виїдав очі вояка, губи запеклися…
Глиця застогнав, підвів обличчя вгору.
"Ясний Яр-боже, Світовиде! Пошли мені в серце вогняну стрілу, припини мої жахливі муки! За що маю терпіти таку наругу і ганьбу?!"
Сонце не відповідало змученому вояку. Лагідно всміхаючись, воно безтурботно котилося по блакитному небу. Понад лісом закружляли хижі птахи, що вже почули здобич.
Навколо лежати тільки трупи козар і яровитів, нікому було допомогти Глиці або хоч прикінчити його, щоб позбавити мук.
І раптом Глиця почув голос, неясний писк. Чи, може, йому лише здалося?! Ні, знову хтось кричить. За димом не видно! О, проклятий вогонь, він вже добирається до кісток!..
— Ді-і-і! — лунає жалібний крик.
Вітер колихнув багаття, дим котиться вбік. Глиця розплющив очі і побачив людину. Власне, це була дитина яровитів, маленький хлопчик років семи, одягнений в брудну сорочечку до колін. Він виповз з-під трупа матері, вбитої козарами, і смикав її за руку, розмазуючи сльози по щоках.
— Ненько-о-о! — ревів хлопчик, зі страхом озираючись довкола. — Встава-а-ай, ненько-о-о!
Мати не ворушилася. Хлопчик подивився навколо, ніби хотів знайти допомогу. Його погляд впав на прив’язаного Глицю. В дитячих оченятах з’явився вираз радості і надії.
— Дідьо-о! — залементував хлопчик, простягаючи руки до жертовника. — Зійди-и з бо-о-ога!.. Ма-ама-а не хоче встава-а-ати! Ой дідьо-о… зі-іди!..
— Дідьо не може зійти! — слабіючим голосом крикнув Глиця. — Вогонь палить мене… Хлопчику… милий… одгорни багаття!..
Хлопчик відразу збагнув, що треба робити. Він озирнувся, знайшов перебиту рогатину біля мертвого вояка, схопив її і вичарапкався на жертовник. Затуляючись рукавом від жару, хлопчик уткнув палицю в багаття і хотів зрушити його. Та дитячих сил було замало для цього. Розворушений вогонь ще лютіше заскакав по сухому гіллі, лизнув багряним язиком обличчя Глиці. Вояк страшно закричав, хлопчик відскочив вбік. Він збагнув дитячим розумом своїм, що дідьо згорить, якщо не погасити багаття. Але що робити, чим погасити?..
Він крикнув і метнув ратище рогатини в багаття, ніби в груди якогось дикого звіра. Але вогонь не слухався його, тріщав, плювався золотими жаринами. Тоді хлопчик схопив покинуту на жертовнику накидку якогось вояка і кинув її на багаття…
Вогонь на мить ущух.
Хлопчик скочив з кам’яного помосту і, схопивши рученятами козарський кожух, притягнув його до багаття. Накидка вже починала тліти, вогонь знову прорвався крізь благеньку запону.
Товстий кожух упав посеред багаття. Хлопчик рогатиною розправив його. Полум’я зникло, але натомість повалив смердючий, задушливий дим. Запахло смаленою вовною.
— Дідьо-о! — знову закричав хлопчик. — Вже не пече-е!.. Зійди з бога-а-а!..
Глиця не відповідав. Очі його склепилися, вуста не ворушилися, на підборідді запеклася кров. Хлопчик схлипнув, підбіг до матері, поторсав її за руку. Очі матері стали скляними, тіло захололо. Хлопчик зрозумів, що залишився сиротою. Тоді він знову повернувся до жертовника, марно закликаючи "дідьо" злізти з кам’яного стовпа…
Багаття згасало під покровом товстого кожуха, жар зменшився. Повіяв вітер, дим і чад від тліючого вугілля покотився над землею. Хлопчик побачив, що "дідьо" прив’язаний до стовпа ремінною вірьовкою. Тоді він догадався, чому Глиця не міг злізти з "бога".
Трохи подумавши, він понишпорив навколо, побачив меча під трупом старого вояка (це був батько Глиці). Схопивши покійника за руку, хотів зрушити його з місця. Сили не вистачало. Тоді хлопчик схопився за держак і, впершись ноженятами, витягнув меч з-під трупа.
Вибравшись на підвищення поряд з фігурою Ведмедя, просунув меч поміж реміння і почав натискувати на держак, водячи вістрям до себе і від себе. Одне за одним спадали пута з Глиці, його голова схилилася донизу, потім все тіло колихнулося і гримнулося на поміст жертовника.
Важкий стогін вирвався з вуст вояка. Хлопчик кинув меч униз і, радісно закричавши, стрибнув з підвищення.
— Живий дідьо! — пролунав щасливий голос над галявиною, і злякане вороння з карканням закружляло над трупами. — Вставай! Ти чуєш — вставай, дідьо-о!..
— Води-и, — прошепотів Глиця, не розплющуючи очей.
— Зараз… Я принесу води, — радісно відповів хлопчик. — Тут недалеко є струмок… я зараз, дідьо… тільки ти не вмирай… бо я один… мами нема…
— Не вмру, — через силу всміхнувся Глиця. — Тепер уже… я ніколи… не вмру… синку…
Хлопчик назирив священний келих біля вбитого козарською стрілою духовида і, схопивши бронзову посудину, побіг до струмка, що недалеко від жертовника витікав прозорою цівкою з глиняної кручі…
2
Прохолодна рідина освіжила Глицю, повністю повернула свідомість. Вояк поглянув на багаття, помітив козарський кожух. Потім він перевів розчулений погляд на хлопчика, який врятував його…