А Кий вів далі свою молитву — натхненний і суворий:
— Один син у мене лишився, одна надія. Йому нині вручаю я меч вождя. Яровити! Ви чуєте? Батьком він мусить стати племенам, дружнім Києву! Дружино бойова моя! Слухай його повелінь. Боги предків наших, укріпіть його руку!
Замовк старий вождь, подав знак дружинникам, щоб підвели його з землі. Відстебнув важкий меч, оздоблений золотом, від пояса, поцілував. Довго дивився на нього, схиливши голову.
— Зброя моя вірна, незрадлива. Довго ти служила мені в грізні, небезпечні дні. Не заплямована ти підступом, зрадою, невинною кров’ю, а увінчана святою славою в боях з напасниками. Так же служи вірно і чесній десниці сина мого Ратибора!
Кий простягнув меч на витягнутих руках назустріч сину. Той пожадливо подався вперед.
І в ту ж мить з неба майнула сліпуча блискавиця прямо в середину високого жертовника. Страшний грім оглушив юрбу. Передні яровити попадали ниць. Вогнище на жертовнику розметало вщент, чотириликий вид Яр-бога розколовся навпіл. Натовп завмер, вражений небаченим чудом.
Першим отямився Кий. Він тривожно поглянув угору, простягнув руки до сонця, що ховалося в туманній млі прозорих хмарок.
— Яр-боже! Перуне! Що значить це диво з небес? Невже слова мої противні вашій волі?
На сонце набігла чорна хмара, навколо поплив морок, і знову загриміло вгорі, і грім відлунився далеко в славутинській долині. Натовп заворушився, зашумів.
Ратибор — блідий і збентежений — все ж не втратив сили духу. Він підступив до батька, схопив руками держак меча.
— Батьку! Про диво поговоримо потім, а тепер я жду меча. Хіба не вибрав ти мене вождем при всьому народі?
В натовпі почулися гнівні крики:
— Це блюзнірство! Хто має право переривати вождя? Не чувано такого, відколи сонце сяє над нашим краєм!
Кий відступив від сина, ніби вперше подивився в його очі. Не сховалися від погляду вождя ні злі вогники в зіницях, ні судорожні рухи Ратибора, ні його неспокій. Який чорний крук гніздиться в серці сина, чому ховає він свої очі від батька?
Серед тиші почувся голос Мечибора. Найстаріший дружинник наблизився до жертовника і спокійно мовив:
— Кий! Небо послало знак супроти Ратибора! Не слід йому передавати меч Києва.
— Старий дурню! — скипів Ратибор, хапаючись за меч. — Ти забуваєш, з ким говориш!
Пооране зморшками, бронзове обличчя Мечибора потемніло від гніву, з-під сивих брів метнулися блискавки.
— Ще коли твій батько грався в пісочку на березі Славути, меч мій уже падав на голови ворогів! Голос Мечибора, я гадаю, чого-небудь вартий!
— Він правду говорить! — різко вигукнув хтось з натовпу.
— Жертву в ім’я нового вождя небо не приймає!
— Зачекати!
— Слушно говориться, — прошуміло в колі старшин.
Ратибор задрижав од люті, повернувся до батька.
— Що скажеш ти?
— Те саме, — суворо і печально прокарбував Кий, одягаючи меч. — Слово старшин — закон для всіх! Нині ж воно скріплене богами!..
— Звідки ви знаєте, що сказали боги! — закричав Ратибор. — Ви навіть не запитали про це духовида. Гей, Горидіде! Чому замовк?
Горидід впився гострим поглядом в сина вождя, ніби хотів просвердлити його наскрізь. Тонкі губи його стислися, сухі пальці зібгалися в міцний кулак. Та ось жрець опанував себе, підняв очі до неба і дрижачим голосом промовив:
— Покорись волі богів, Ратиборе! Хай буде так, як вони задумали!
— Прокляття! — заскреготів зубами син вождя. Шулікою кинувся він з натовпу, підбіг до коня, скочив у сідло, вдарив його нагаєм. Аж застогнала земля під копитами, хмара куряви вкрила вершника. Тільки слід простягся до воріт з Києва.
Куди помчав Ратибор? Куди понесло його мстиве почуття злоби і відчаю? Хіба не бачить він, що позаду залишаються рідні яровити, хворий батько, старенька мати? Хіба не ці кручі виплекали, виняньчили його?
Не чує, не бачить. Затих стукіт копит, мовчить далина.
І тоді застогнав болісно Кий, захитався, впав на землю непритомний. Дружинники підхопили його і понесли до хоромів. А в натовпі знявся крик, гомін і полинув тривожно понад київськими кручами, понад водами старого Славути…
ГЛАВА СЬОМА
СМЕРТЬ КИЯ
1
Не загинув Святобор від зрадливої руки. Тільки погнулася добра київська бронза на шоломі, оглушив юнака могутній удар меча. Сильна течія понесла його і кинула до берега, між коріння верболозу. Цього не бачив Ратибор…
Мов у сні, знемагаючи, Святобор виповз з води, впав головою на мокрий пісок. Тінь важкого забуття вкрила його свідомість.
Минув день. Над Славутою впали сутінки. Заблимали у високості ясні зорі. Привітно покотився по небу місяць.
Юнак все лежав непорушний, німий. Хвиля рідної ріки по-материнськи колихала його, віти верболозу сповивали, співаючи сумні, ледве чутні пісні.
Дивні сни виділися Святобору. Він ніяк не міг збагнути, що діється навколо. Що воно хлюпає прямо біля голови в нього, що це за світлячки вгорі. Вони грають-переливаються розмаїтими вогнями, ніби квіти росяні в степу на світанку.
Як приємно. Тільки в голову пече… Заснути б…
Нене! Де ти? Твоєму сину боляче… Заколиши його, заспівай ніжної ласкавої пісні.
З туману виринає прозоре обличчя жінки. Воно непорушне, з тьмяними очима. Хто це? Ненька Голеся? Ні… це не вона. Це інша мама… давно померла, що лежала на галявині з козарською стрілою в грудях. Навіщо з’явилась до мене, рідна моя, з машкарою смерті? Я хочу пісні, колискової пісні!
Мара зникла, і знову перед напівзаплющеними очима Святобора засіяли світлячки. Потім десь здалека долинули звуки пісні, чудової пісні. Хто ж співає її?..
В мороці ночі, в плюскоті хвилі, в мерехтінні блискітливої дороги, яку прокладає місяць серед плину ріки, народжується дивна, чарівна пісня. Дівочий тихий голос виводить її, вплітаючи в слова жагу і пристрасть серця та душі.
Діду-Славуто, батьку безсмертний,
Знаєш ти давні часи…
Звідти, від наших предків далеких
Вість принеси… Гей, принеси!
Святобор заворушився, хотів звестися на руках. Нема сили. О, як хочеться побачити, хто ж має такий чарівний голос…
Потім від нас забери наші думи.
Пісні і казки на хвилю збирай.
Дальнім нащадкам через століття
Все передай… Гей, передай!
Все ближче голос. Ось уже чути хлюпання весла. Пісня стихла. До слуху Святобора долинув тривожний вигук: