Голеся з острахом поглянула туди, куди був спрямований довгий тонкий палець Горидіда. Там заходив місяць, ховаючись за темну стіну лісу. Лице його було чорно-багряним, кривавим. Зловісний колір особливо вирізнявся на тлі ніжно-сірих передсвітанкових туманів, що прозорими серпанками спадали покрученими яругами до Славути.
— Я не спав цілу ніч, — прошепотів свистячим голосом жрець. — Я молився за наших вояків і читав письмена зірок…
— Що ж ти прочитав на небі, Горидіде? — голосно запитав Святобор, переводячи погляд з жерця на місяць. — Ти знаєш, де наші вояки, що з ними?..
— Тихо! — прошипів Горидід, махаючи руками. — Не кричи, сину. Не дратуй богів. Лихо йде на нашу землю. Поглянь — обличчя брата Світовида покрилося кров’ю…
Голеся притисла руки до грудей, благально подивилася на жерця.
— У мене теж всю ніч були погані думки. А потім… недавно, прибігла Тоця…
Горидід здригнувся, пронизливо поглянув на жінку.
— Лисиця Кия?
— Еге ж. Вона була поранена яровитською стрілою. На шиї — обривок послання. Ти ж знаєш — Кий даремно не буде турбувати нас… Що скажеш?
— Знаю, — суворо відповів жрець. — Зірки говорять погане. Яровити прогнівили богів…
— Ти краще скажи, що значить оця яровитська стріла, — не стерпів Святобор. — Хто міг встрелити лисицю?
— Пусте, — різко відповів жрець. — Козари підбирають на полі битви наші стріли, а ми їхні. Не про це треба думати, сину.
— А про що ж?
— Про допомогу нашим воякам!
Святобор радісно охопив руками суху долоню Горидіда, міцно стиснув.
— Оце спасибі, духовиде! Ти справді мудрий старець! Я теж думав так. То чи не зібрати нам дружину молодих вояків? І я поведу її на поміч батьку!..
— Пусти, ведмідь! Не тисни мене! І не поспішай з такими рішеннями. Що допоможе дружина молодих вояків, якщо головна сила Києва не встоїть перед козарами? А головне, сину, то воля богів!
— Знову молитися? — різко запитав юнак. — Молитися, коли наші вояки стікають кров’ю?
Голеся злякано смикнула сина за рукав.
— Що ти говориш, синку? Схаменися. Перед тобою — духовид!
Горидід похмуро всміхнувся, спідлоба глянув на юнака, потім смиренно опустив очі.
— Дитина ще… Чую дух Глиці. Ну та нічого, виростеш — порозумнішаєш. А тепер слухай, господине, слухай і ти, сину вождя. Ми випустимо супроти ворогів найбільшу силу, що є в яровитів! Ми випустимо Яркона.
Голеся сплеснула руками, на мить завмерла.
— Що ти говориш, духовиде? Випускати Яркона — коня Світовида. А що, коли Яр-бог одвернеться від нас?
Навколо почувся шум. Голеся злякано оглянулася. Їх оточувала юрба яровитів-киян. Чи вони чули голоси біля жертовника, чи теж не спали, тривожачись важкими думами про долю своїх рідних і близьких — хто зна… Але вже більше сотні жінок, дітей і старих зібралося навколо жертовника.
— Треба випускати Яркона! Горидід вірно каже! — пролунали тривожні голоси. — Це наша остання надія…
Горидід полегшено зітхнув, високо підняв палицю вгору. В світанковому напівмороці його лице з гачкуватим носом було урочисто-зловісним.
— Хай буде так, яровити! Хай твориться воля богів. Моліться, кияни!
Голос жерця задзвенів металом, налився такою силою, що серця присутніх захолонули від жаху. Всі опустилися на коліна, палко бурмочучи слова молитви. Те саме зробив з неохотою і Святобор.
Горидід рішуче підійшов до низенької, вкритої очеретом будівлі, широко відчинив ворота. В глибині заіржав кінь. Жрець підняв угору руки, заклинаючи, промовив кілька незрозумілих слів. Святобору чомусь раптово згадалася давно забута картина… Похмурий ліс навколо… кам’яний стовп з фігурою Ведмедя… Прив’язаний ремінням вояк і купа хмизу внизу. Духовид з чашею і ножем в руках повільно підходить до Глиці, замахується…
Святобор вдарив себе кулаком по чолу, відганяючи спогади. До чого вони тепер, тіні дитинства? Що йому нагадало про ті далекі, тривожні часи?
— О святий Яр-боже, Світовиде милостивий! — прокотився в тиші голос Горидіда. — Бери свого священного коня, лети на ньому до поля битви, допоможи нашим воякам у битві з поганими козарами!
— Допоможи, Світовиде! — підхопили палкі слова жерця голоси киян.
Ще раз пролунало грізне іржання. На виході з будівлі з’явилася біла постать Яркона — священного коня Світовида. Кінь вигнув лебедину шию дугою, тупнув копитом, звівся на задні ноги.
— Сів, сів Яр-бог на коня! — зашепотіли в юрбі.
— Відчиніть ворота! — почувся громовий голос Горидіда.
— Відчиніть ворота Яркону! — віддалося луною понад славутинськими кручами.
Яркон зірвався з місця, розпустивши пишну гриву і довжелезного хвоста, галопом рвонувся до воріт городища. В передранкових сугінках він був схожий на якусь казкову істоту.
Ворота з скрипом розчинилися. Вартові з острахом відступили осторонь. Мимо них бурею промчав Яркон, крешучи копитами іскри з придорожнього каменю.
Яровити, що стояли навколішках біля жертовника, мовчки, тривожно прислухалися до іржання священного коня, яке, затихаючи, линуло понад Києвом.
Тихше. Тихше. Зовсім тихо. Ще раз легкий вітер доніс перестук копит, і все замовкло. Тільки в хащах, по яругах жалібно стогнали сичі…
5
На сході заясніло. На широкому плесі Славути зарожевіла ніжна стежка. Дмухнув вітерець.
Горидід зітхнув, поглянув на обрій.
— Скоро зійде Яр-бог. Готуйте жертву, яровити! Світовид хоче набратися сил і моці.
Чотири найстаріші діди кинулися до дворищ. Незабаром вони повернулися з чотирма бугаями, яких прив’язали біля жертовника.
Зійшло сонце. В гущавині заспівали птахи. Яровити раз по раз неспокійно позирали на ворота городища, в яких зник Яркон.
Голеся підвела сумний погляд на лсерця.
— Щось довго нема Яркона, — прошепотіла вона. — Тривога точить серце моє…
— Ти жона вождя, — зашипів їй на вухо Горидід. — Негоже показувати печаль свою перед іншими киянами…
Голеся замовкла. Минали довгі години напруженого очікування. В юрбі заплакали діти, дві старі жінки впали на землю непритомні.
І ось на вежі щось закричав вартовий дружинник. В юрбі захвилювалися, загомоніли.
— Що таке? Що він говорить?
— Ярко-о-он повертається-я-я-а! — долинуло здалека.
— Повертається Яркон! — схвильовано крикнув Святобор. — Відчиняйте ворота!
Яровити завмерли очікуючи. Та не було чути ні бойового іржання, ні шаленого стуку копит.