Сини людства

Сторінка 7 з 10

Іваненко Оксана

І от жалюгідна кімната, майже в’язниця, рана, над якою мудрують, і він — поранений, благородний, зараз безпомічний лев у тенетах.

Пирогов зосереджений, насуплений, йде мовчки. Не годиться зараз задавати йому питання. Стає страшно. Там, у Гейдельберзі, здавалось — варто Пирогову поглянути, і все буде гаразд. Але ж невідомо, що скаже ще Пирогов, коли погляне! Юнак не витримує, проте заводить здалеку:

— Миколо Івановичу, не пощастило нам, що спізнились на консиліум.

Але професор каже:

— Нічого, може, це й краще. У кожного свої звички, свої прийоми огляду. Можливо, вони протилежні моїм, а заперечувати одразу було б незручно. Краще я огляну наодинці. Оцей англієць, професор Петрідж, якого ми зустріли в дорозі, людина спокійна, коректна, з ним ми дійдемо згоди. А тутешні — Альбанезе інформував нас — все сперечаються між собою. І знаєте, друже, в кожного народу є свої традиції лікування, свої звички, що переходять із покоління в покоління. Якщо вони не шкодять, можна з цим примиритися і не заперечувати, щоб не ображати національного почуття.

Він помовчав трохи і раптом засміявся по-старечому добродушно:

— Ну приміром, французи люблять клістири, а англійці їх не терплять і інколи можуть сперечатися з піною на губах. А це ж не має ніякого значення. Друга справа, коли деякі звички і методи явно шкодять. От про що я думаю завжди.— Він замовкнув, і хлопець зрозумів, що не треба зараз відволікати його своїми балачками.

"Як він усе враховує, скільки в ньому такту, чулості,— з захопленням подумав Льова.— Хоч би йому, саме йому пощастило вилікувати Гарібальді".

І хоча тільки-но він вирішив не заважати роздумам професора, знову не витримує:

— Миколо Івановичу, а все-таки так хочеться, щоб саме ви вилікували. Це буде така гордість для всієї російської медицини.

Пирогов зупинився, глянув строго:

— Знаєте, у мене з дитинства, поряд з глибокою любов’ю до батьківщини — про це не годиться говорити, але я підкреслюю, щоб ви зрозуміли,— так, поряд з безмежною любов’ю до батьківщини розвинулась якась гидливість до національних хвастощів і будь-якого шовінізму. Це завжди породжує національну ворожнечу, що неодмінно нищить наукові прагнення. Наука повинна мати безмежні простори для думки, слова, діяльності. Нам треба допомогти цій винятковій людині. Треба її врятувати — от головне. Ну, до четвертої ви вільні. О, та нас наздоганяє той гарібальдієць, який так люто дивився, коли ми зайшли. Коли б зустрітися з ним у горах, можна було б злякатися. Певне, йому набридли всі лікарі і він уже нікому не вірить...

Але Барберіні був не тільки не лютий, а, навпаки, весь доброзичливість і готовність до послуг.

— Будь ласка, синьйоре, от взуття. Може, вам ще що треба? — І він весь час додавав, невідомо чому: — Грація, грація! (Спасибі! Спасибі!)

Льовушка одразу вирішив скористатися з дозволу професора.

— Коли дозволите, я пройдуся з ним,— сказав він Миколі Івановичу.— Якщо ваша ласка,— звернувся він до Барберіні,— я хотів би, щоб ви провели мене до моря, показали місто.

Барберіні тільки того й хотів.

— Грація, грація! — повторював він метушливо: — Прего, прего! (Будь ласка!)

Як добре, що хлопець знає італійську мову. Барберіні розповість йому про всі інтриги, що плетуться навколо пораненого генерала. А лікарі й досі не знають, де куля. Хай, хай він усе передасть своєму професорові. А у його професора таке чесне обличчя. Барберіні одразу зрозумів, що і папські, і королівські прислужники йому байдужі, що він не піде ні на чиєму поводу.

— Льовушко, тільки не загайтесь, рівно о четвертій ми у пораненого.

Гарібальді нетерпляче чекав четвертої години, повторного приходу цього старого професора.

Як серед бурхливого океану, коли плавав він на кораблі, раптом виринав острівець — земля, до якої можна було пристати, і в нього, і в товаришів, змучених боротьбою з хвилями, вливались нові сили й надії, так і зараз душа його раптом потяглась до цієї сторонньої, підстаркуватої, навіть суворої людини. Професор скаже правду. Йому можна повірити. Що ж, Гарібальді ладен знову перетерпіти біль, як при кожному огляді, і про себе він вирішив: як скаже цей старий, так і буде.

Італійські лікарі, Барберіні і Льова Модзалевський, затамувавши подих, стежили за кожним рухом Пирогова. Уважно і зосереджено дивився професор Петрідж. От Пирогов відкинув теплу ковдру, Льова побачив неймовірно схудлі неживі ноги, які так контрастували з міцним торсом Гарібальді.

Але Пирогов дивився спокійно, так само спокійно поглянув він на розбинтовану ногу. Скільки тисяч поранених довелося йому бачити на своєму віку! Скільки тисяч ран, куди жахливіших, ніж ця. Гарібальді вже чекав, що от зараз знову почує наказ подати зонд, але він і стогоном, навіть віддихом не викаже ані болю, ані хвилювання. Та Пирогов лише злегка провів рукою по нозі зокола рани і сидів кілька хвилин мовчки, уважно дивлячись на обидві ноги. І Гарібальді здавалось, що його очі бачать наскрізь, крізь м’язи, суглоби, кістки. І, здавалося, що коли хто поворухнеться — рух буде чути в цій тиші, яка запанувала в приміщенні.

Професор заговорив неголосно, зовсім не намагаючись щось доводити, заперечувати, відстоювати, а просто, немов розмовляючи сам із собою, констатував незаперечний для нього факт.

— Куля ось тут, у кістці. І уламки роздробленої кістки, і прострелене взуття підтверджують мою думку. А зондувати або вводити палець у рану, щоб переконатися в цьому, зовсім не треба, це зайвий біль. Зараз негайно виводити кулю також не треба.

Так, так, з десятків тисяч випадків на Кавказі і під Севастополем він уже склав собі за правило — не виводити сторонні тіла з вогнестрільних ран доти, доки не з’явиться для того явна необхідність, завжди пам’ятаючи, що виведення може бути шкідливіше, ніж присутність. Все мистецтво лікаря полягає в тому, щоб уміти дочекатись певного моменту.

Він кладе свою руку на руку Гарібальді і знову повторює:

— Жару нема, температура цілком нормальна, треба спокійно чекати.— І, повертаючись до лікарів, каже: — Не слід дратувати рану введенням різних інструментів, бодай найдосконаліших... А головне, треба уважно спостерігати за раною і своєчасно вийняти кулю. Синьйоре Гарібальді,— звертається він до Гарібальді,— небезпеки для вашого життя нема. Зараз не може бути й мови про ампутацію. Потрібно тільки терпляче, спокійно чекати. Але свіже повітря! Неодмінно свіже повітря! Хіба можна лежати в такій кімнаті! І клімат Спеції теж не для вас. Адже у вас, певне, ревматизм, вам потрібне інше підсоння. Куди б ви хотіли переїхати?