Він пише докладно про кожного.
Треба написати, що деякі дуже матеріально незабезпечень А от Мечникову, який поїхав для своїх досліджень на Гельголанд, треба обов’язково продовжити термін відрядження. У нього надзвичайна робота, яка матиме велике значення для науки.
А які талановиті молоді філологи Олександр Потебня, Веселовський!
Обов’язково про кожного написати, і неодмінно про матеріальний стан. Треба написати і взагалі про життя в Гейдельберзі, вони не марнують тут час і не відриваються від батьківщини.
"...У Гейдельберзі існує російська читальня, яка одержує майже всі російські журнали. Кожен відвідувач за право читання платить належну суму".
Він, безперечно, не знає про постійне сперечання своїх улюбленців Льовушки Модзалевського і Павла Якобі. Хто може бути членом читальні? Якобі намагається звузити це коло (адже для нього читальня — вогнище революційної пропаганди), бажання Льовушки — зробити читальню центром усіх росіян.
* * *
Постукавши, юнаки зайшли до невеличкого кабінету. Професор мовчки кивнув їм, показав на стільці коло столу, а тим часом закінчив речення, відсунув списаний папір. Після їхньої схвильованої інформації у мовчанні минуло кілька хвилин.
Хоча і Льовушка Модзалевський і Павлуша Якобі були не з боязких, обидва збентежились. Невже вони помилились? Чи, може, йому важко вирушити у таку подорож? Та він же нещодавно побував і в Парижі, і на Гельголанді, і всюди, де тільки перебувають російські стипендіати... Може, його страхає, що Італія зараз як Везувій перед вибухом?
А може, просто після опального сидіння у "Вишні" він не хоче накликати на себе знову незадоволення влади?
— Так от що,— нарешті вимовив Пирогов таким тоном, яким інколи наказував студентам і служителям в анатомці.— Негайно телеграмою запитайте, чи приймуть мене, коли я приїду. По-друге, хай зі мною поїде хтось із ваших колег, хто знає італійську мову, на ті гроші, що ви зібрали. А в мене вистачить своїх. І треба поспішати, щоб наше втручання не вийшло запізнілим. Те, що я прочитав у газеті, мені, як лікареві, не дуже до вподоби. Але треба пересвідчитися самому на власні очі.
— Миколо Івановичу! — схопився Льовушка. йому хотілося обняти Пирогова, але цього, звичайно, він не насмілився зробити.— Так ви згодні? Ви їдете?
Пирогов здивовано глянув на нього. І його погляд промовисто сказав* як це могло спасти комусь на думку, що він не згодиться? Хіба в цьому річ? Річ у тому, як швидко все організувати і справді стати потрібним і корисним.
— Професоре, — мовив, почервонівши, Павлуша,— адже Модзалевський знає італійську мову...
Так, на жаль, не він, а його товариш знає італійську мову.
— От і добре, Леве Миколайовичу, треба в найкоротший термін зв’язатися з Спецією, одержати нам дозвіл і їхати. Bis dat qui cito dat[4].
Занепокоєна Олександра Антонівна чекала в їдальні. Вони вийшли всі втрьох. Ні, вона не помилилась. Юнаки були схвильовані, а на обличчі Миколи Івановича ані тіні суворості. Він дивився на них добрими батьківськими очима. Молоді люди підійшли до неї, поцілували руку.
— До побачення, шановна Олександро Антонівно,— мовив Льова.
— Що ж ви так поспішаєте, панове? А чашечку чаю по-нашому, по-домашньому? — їй так кортіло дізнатися, в чім справа.
— Не затримуй молодих людей, Сашуню. Я зараз тобі сам усе розкажу,— зрозумівши її, поблажливо усміхнувся професор.— Я чекаю на вас,— підкреслив він юнакам...
За ними зачинилися двері. Професор підійшов до вікна. Юнаки майже бігли.
— Сашо, яка в нас хороша, чуйна, благородна молодь! Чому не розуміють там її природних поривів до благородних справ, до благородної діяльності...
Дружина розуміла, що значить "там".
— Пам’ятаєш, Сашуню, коли цар був у Києві і спитав у мене про студентів, і я доповів, що студенти поводять себе бездоганно, цар глянув на мене так недовірливо, що я був ображений і за молодь, і за себе. А це його постійне зауваження, я не раз чув від нього: "Дай боже, щоб навчання йшло на пуття". Як це монарх може хоча б припустити, що навчання, наука не підуть на пуття, на користь? Не йому, звісно, а людям...
— Миколо Івановичу,— обережно перебила його дружина,— ти хотів мені сказати, чого приходили до тебе молоді люди.
— Так, так, Сашуню. Я навіть повинен тобі сказати. Збирай мене в дорогу. Ти ж знаєш сама, ми ж удвох учора читали з тобою в газеті. І ти ще так бідкалась. Життя Гарібальді в небезпеці. Я їду в Італію, в Спецію, може, я зумію чимось допомогти.— І додав з неприхованою гордістю: — Мене посилає туди наша російська молодь.
* * *
— Свята Мадонно! — шепоче Барберіні.— Вчора Джузеппе оглянуло сімнадцять лікарів! Хіба це можна витримати!
— Барберіні,— роздратовано каже старий Ріпарі,— це ж був консиліум, розумієте, консиліум. Зібралися всі, щоб остаточно вирішити, що робити.
— Ну і що? Ви ж нічого не вирішили.
Ріпарі нервується:
— Ви ж самі бачили, Барберіні, що не було того російського професора з Гейдельберга, на якого ми чекали. А він для нас, усіх хірургів, найвищий авторитет.
— Авторитет, авторитет! З Неаполя — авторитет, з Лондона — авторитет,— бурмоче Барберіні.— На Капрері я б їх і близько не підпустив.
— Припиніть своє базікання,— сердиться Ріпарі.— Уся Європа схиляється перед цим професором. Йому самому доводилось бувати на полі бою в Севастополі, на Кавказі. Навіть у Європі всі читають його книгу про кавказьку експедицію, а по його анатомічних атласах вчаться усі медики. І взагалі, я зараз з Базіле робитиму перев’язку. І, будь ласка, без зайвих розмов.
Барберіні бурмоче своє, але слів, на щастя, ніхто не може розібрати, бо він мальовничо лається.
Гарібальді знає, що насправді вони друзі,— і Барберіні, і Ріпарі, і Базіле — скільки пережито разом! А треба ж якось вилити свою досаду. І Гарібальді дивиться на них співчутливо. Наче не його, Гарібальді, а цього буркотуна, Барберіні, і схвильованого Ріпарі треба заспокоїти.
Справді, вчора оглянуло сімнадцять лікарів, але чекали ще одного, про якого сповістила телеграма з Гейдельберга. Професор Пирогов. Кажуть, світило в медицині. Даруйте мені, я знаю лише своїх соратників-лікарів. А цей — росіянин. Росія — батьківщина Герцена, щирого друга. Коли вмерла в Ніцці його, Гарібальді, стара мати, а його ж там не було тоді, всі емігранти-революціонери прийшли на похорон, як друзі, як рідні, і вночі, за італійським звичаєм, несли труну на кладовище. І Олександр Герцен був серед них.