— Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: ізтєфалась ана два хота, а тепер канець. Тафольно.
І підвівся:
— До сфітання! Пойду к сіпє. Тафольно!.. Мі сєферні люді долько терпім, но — тафольно!..
І рішуче пішов до себе на другий поверх.
Так було 29. 30 Пріся прийшла убирати і вже не гадала на пальцях.
Пробіг (конфектно, карамельне) Пєтушков.
А 30 увечері кур'єрським потягом Карло Іванович з Хаєю їхали в Ялту. Карло Іванович говорив:
— Шьо, дєтошька?
Хая дивилась убік...
А про свиню я так нічого й не сказав. І не скажу. Свиня для того: "підложити свиню", не сказати про свиню — це прийом.
КІМНАТА Ч. 2
Макс прокидався о сьомій годині, хоч і лягав надто пізніш од Вівді. Хутко одягнувшись, він біг до клубу, що був на першому поверсі. Коли там нікого не було, хапав два-три поліна і, озираючись, повертав із ними до кімнати. Так було щодня, а тому й палива в кімнаті ч. 2 було завжди досить.
Вівдя прокидалась не раніш дев'ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала:
— Срулю!
Макс покривлював обличчя і з благанням дивився на неї крізь сині окуляри. Тоді Вівдя грізно:
— Срулю!
Макс хвилювався:
— Як тобі не соромно ображати мене?
Вівдя мовчала, тільки брови їй збігалися докупи. Макс навшпиньках виходив із кімнати, а Вівдя вдягалась.
Одягалась Вівдя завжди з півгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потім він приносив окріп і вони пили чай. Вівдя всміхалась:
— Чого ти на мене, Максе, сердишся?
Макс мовчав.
— Може, того, що я не хочу за тебе виходити заміж?
Макс мовчав.
А ввечері вони слухали, як за стіною, в сусідній кімнаті, кричала дитина.
— У-а! У-а!
Вівдя відводилась, брала із столу яку-небудь книжку й говорила:
— Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи мені: який логічний зв'язок між життям і цією книгою? Що це за книга? Мах! Ага, філософія Маха. Ну, що він там проповідує?
І тут же Макса за плечі й не давала йому говорити.
— Я знаю! Я все знаю... Ша!
Макс з благанням, як прибите цуценя:
— Дюнічко!
Грізно:
— Максе, не треба плодити дітей! Наслідування відзнак нікчемности.
І серйозно:
— Ти кого зараз студіюєш, Гегеля?
— Ні, Дюнічко, Канта.
Потім одягались і виходили на вулицю. Коли була субота, увечері йшли через площу Карла Лібкнехта до синагоги.
Вівдя — українка, Макс — єврей.
Макс казав:
— Уй, яке гарне небо!
Питала:
— Ти віриш у небо?
— Гм! Навіщо вірити... споглядаю.
— Тобі хочеться молиться?
— Так. Я хочу споглядати.
...Вони йшли в синагогу.
А повернувшись додому, Вівдя глузувала:
— Срулю! Уй, Срулю! Які противні твої фанатики.
Макс жахався.
— Дюнічко! Які ж вони мої?
І знову за стіною кричала дитина:
— У-а! У-а!
А у вікно заглядав клаптик сірого неба.
В коридорах гостиниці — "загального помешкання" робітників Н-ської військової установи — вештались люди, а по вулицях шуміли автомобілі й фаетони.
Вівдя непорушне сиділа біля вікна.
Макс брав книгу й читав уголос.
О десятій годині Вівдя казала:
— Годі, скажи мені, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не війна й не революція?
Макс:
— Не знаю.
— А я знаю. Ти б де-небудь у провінціальнім місті екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки підряд зрізували по латині, чи що. Нарешті ти б видержав іспит і був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки...
Вівдя підняла трошки спідницю й цинічно заспівала:
Пошла я раз к дантісту,
К большому спеціалісту,
Чтоб он мнє вставіл в дирку
Зуб! Зуб
Макс нервово перекосив обличчя.
— Дюнічко!
— Знаю, що Дюнічка. Ну, ладно... А потім...
Потім вона замислилась і додала:
— А я була б інженером. Так, Максе, я була б інженером.
Макс уважно дивився на неї крізь сині окуляри, а вона примружувала очі, як кішка.
Несподівано:
— Сруліку! Мій Сруліку!
Втягував шию в плечі й нахиляв голову.
А за стіною знову кричала дитина:
— У-а! У-а!
До Вівді прийшла подружка по гімназії — Христя. Така задумлива, як вечірнє небо. Як і завжди, довго мовчала, а Вівдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партії викинуть — інтелігентка. Завжди боялась.
Вівдя сказала:
— Яка ти жалкенька.
Усміхнулась:
— Я тобі, як другові...
...Прийшов зі служби й Макс. Сів на канапу й довго дивився на Христю з-під лоба.
Каже:
— Чого турбуєтесь! Хай викидають.
Христя:
— Ах,— зітхнула довго й широко.— Уже три роки в партії.
Вівдя поралась біля умивальника й знову примружувала очі — єхидно.
— Тоді не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя підійшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її ніжно долонею.
— Я не одержую!
А Макс хвилювався:
— Я от вийшов з партії... і нічого...
— Ну, ви ж анархіст.
Максові приємно було, коли його називали так.
Він надхненно сказав:
— Так, анархіст... Вільний чоловік. І більш нічого.
Але Вівдя обрізала:
— Який ти анархіст? Досить похвалятися.
— Дюнічко...
Не хотіла говорити.
Христя підвелась і заломила руки.
Христя така маленька дівчинка, хоч їй і двадцять шість літ.
Вівдя накинула на плечі хустку й пішла з Христею на зібрання комгуртка. Там сиділа оддалік — безпартійна — і слухала. Вона завжди була на партійних зібраннях.
У гостиниці ще жила баба Горпина. Служила на кухні — картоплю чистила. Був у неї чоловік. Чоловік мав орден Червоного Прапора — на фронті праці одержав. Чоловік був дуже ледачий і нічого не вмів, крім як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелистка.
Коли хто спотикався, вона казала:
— Це вас Господь Ісус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.
А комендантові гостиниці вона радила:
— Заглянь, моє чадо, в євангеліє от Матвія.
Комендант "гнув" матюком і т. інш.
...Почистивши картошку, Горпина піднялась на другий поверх. І сьогодні вона чекала. Так, вона чекала.
Цю ніч їй снились сни золоті, як ризи Господні. Приходив Христос.
...Такий золотий, такий золотий!
Думала — це добрий сон, і згадала серпневі колосся біля сусідського тину... Проте сусідський тин був тридцять років тому.
З Вівдею Горпина зійшлась несподівано й дивно.
— Господня справа,— казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вірила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самі йшли до неї. Так думала. Вівдя теж сама прийшла.
Каже:
— Ви, бабусю, євангелістка?
Ну, а потім сходились, дивились одна на одну й мовчали.
Вівдя так тихо, лагідно, наче за далеким сном тьмяна тиша: