XI
Управитель Пенкальський, пущений Куценком на волю, не міг перше всього зрозуміти, чому Куценко обійшовся з ним лагідніше, ніж він із ним. Тому він утікав дуже скоро й оглядався раз у раз, у думці, що Куценко застрілить його з віддалі.
Одначе, коли небезпека смерті минула, управитель почав журитися своїм теперішнім положенням. Йому здавалося, що його поворот додому буде для нього більшою мукою, ніж була б навіть сама смерть.
Що буде, як люди його стрінуть по дорозі?
Сміх... сором, ганьба, від котрої його прапращури обернуться у гробі.
Перша його думка була так вертати додому, щоб ніхто його не наглянув.
Для того він зійшов з дороги, що йшла лісом і пірнув у гущавину кущів і ліщини.
Задраснув собі тріскою босу ногу і пристанув над потоком. Напився води і став приглядатися собі у спокійному плесі.
Злякався й шепотів, оглядаючи себе у воді:
— Уста вигнало наперед носа... Замість лиця — якась червоно-синя, перебита та роздута, повикривлювана пика. Очей майже не видно... О, боже!.. Адже це якийсь п'янюга, жебрачисько, розбишака... Ну... а де ж подівся я, пан Пенкальський?
Його тривога змаліла на думку, що в теперішній його подобі ніхто його не впізнає...
Значить, сором і ганьба спаде не на управителя дібр графині Воронської...
Коли йшов попри поляну, нагло щось зашелестіло, а в найближчій хвилині він одскочив зі страху назад, бо якась тварина кинулася просто в напрямку до нього. Побачивши людину, скочила назад і щезла в лісі.
Пенкальський пізнав звірину і запитав себе:
— Чи заяче серце товчеться більше зі страху переді мною, чи моє зі страху перед зайцем?..
Коли управитель вийшов на край лісу, побачив перед собою досить широку леваду, за котрою золотіли лани збіжжя, а сям то там стояли коноплі й кукурудза. Аж тепер почав його їсти справжній страх, бо майже всюди працювали люди в полі.
Він щодуху перебіг леваду і вже мав ускочити в коноплі, аж тут зі всіх усюдів стали бігти до нього люди та кликати до нього:
— Іване Куценко, пождіть, Іване!
— Коноплі, рятуйте мене! — зойкнув Пенкальський і шугнув усередину, як миш у траву.
Прикучнув, зігнувся, скорчився й чекав з великою тривогою, що буде.
Люди окружили коноплі, а Панько Гавриш, не бачачи його, звернувся очима в те місце, де він сидів, і став прохати:
— Іване Куценку, не ховайтеся від нас! Ми вам хочемо подякувати за те добро, яке ви нам учора зробили на панському дворі. Якби не ви, то той лайдак, управитель Пенкальський був би всіх бідних людей голодом заморив. Ви наш великий добродій, Іване Куценку, й ми вас любимо й не перестанемо любити. А того псяюху Пенкальського — ух! Як він нам не впнеться в руки, ми його затовчемо, як собаку.
— Ой,— кликав другий голос,— як ми всі раділи, коли він так смішно баламкався у вашій руці!
— А, щоб його душа так баламкалась на чортових пекельних суховилах!
— Іване,— просив третій голос,— устаньте й покажіться нам! Невже ви нас боїтеся?..
Пенкальський аж помокрів зі страху й не знав, що йому почати.
— Правда, Іване, що той Пенкальський найбільша паскуда на світі? Правда? Скажіть!
Знаючи, що тепер мусить щось одповісти, Пенкальський видушив з себе хриплий звук:
— Агммм...
Хвилинку люди мовчали і з зачудуванням позирали одні на одних.
— Куме,— шепнув Гавриш до сусіда — це щось так, якби не Куценків голос... уважаєте, га?..
Коли усі накликування, щоб він показався, не помагали, Гавриш і ще один селянин із протилежних боків увійшли в коноплі.
Тоді управитель зірвався й почав утікати.
Але люди перейняли його спереду й він мусив станути.
— Це не Куценко,— крикнули селяни, а Гавриш дивувався ось як:
— Таж то якийсь пройдисвіт... Дивіться на нього! Його лице так виглядає, якби на ньому сто чортів горох молотило!..
— Він має Куценкове убрання на собі! Він украв Куценкову одежу! — кричали селяни.
— Бійтеся бога, люди добрі,— тремтів управитель,— я бідний подорожній... Я йду до Милятина на відпуст... Я жодного Куценка не знаю...
— А пана Пенкальського знаєш? — питав Панько Гавриш.
— Не знаю... — боронився управитель.— Чую тільки від вас, що це якийсь лайдак... Я порядний чоловік... Я богу душу винен...
Гавриш до нього:
— Ти богу душу винен?.. Таж тобі аж світиться з лиця, що з тебе злодій, душегуб! Ти украв убрання! Зараз мені скинь його!
Протягом кількох хвилин селяни скинули з нього убрання й сорочку.
Не обійшлося й тут без кількох штовханців для управителя. Але він був рад, що вийшов з життям. Пірнув у панські коноплі, де його уже ніхто не зачіпав і там лежав та думав, як дістатися додому.
Селяни віднесли Куценкові убрання в ліс. Коли ж довідались від нього, що той пройдисвіт і злодій — це Пенкальський, то деякі аж рачки з лісу лізли з веселості та втіхи.
XII
З книжкою на колінах сидів Іван Куценко під сосною та вдивлявся у пахучу зелень гущі, у якій недавно відчинилось віконце, щоби показати йому мавку, його долю.
Здавалося йому, що синє небо нахилилось дуже низько над землею, примостилося на темних верховіттях лісу, щоби зблизька приглядатися, як буде виглядати дивна стріча найщасливішої, найкращої жіночої істоти з нуждарем та викидьком життя.
Щоб довідатись, яка таємна і незглибна сила може звести на спільну розмову горду графську доню з найбіднішим сином мужика.
Мабуть, уся природа в лісі почувала, що небавом станеться щось надзвичайне тут.
І ось пополудневе світло сонця розіллялося іскристо — самоцвітним морем на весь ліс.
І вистелило темні сплети верховіть казково тканими світляними хустками.
Позолотило тут і там чатиння на землі й облило повінню вирійно-серпанкового проміння зелень папороті і кущів.
Розснувало перлоцвітне павутиння соняшно-промінних струн і пов'язало ними гілля з гіллями, кущі з кущами й людську душу з небесами.
І на ті таємні струни світла сіли пташечки, одіті й обжемчужені промінням сонця.
І співають, і щебечуть вічну пісню молодості, радості і весни життя.
Розтужена, розмріяна душа сама переміняється у соняшно-світляну пташку.
І на стрічу зелені лісів і синяві небес і безконечності світів співає пісню одушевлення й захоплення:
— Хвала життю!
* * *
Чим більш Іван дивився на зачинене віконце зелені, тим більше неправдоподібним видавалося йому, що мавка прийде.