У куті, напроти вікна, стояла скринька, на колодку замкнена. Біля подушки при тапчані на збитих дощинках куляла свічка, обкапана з одного боку, а біля неї лежала коробка з сірниками. На стіні теж висів немічний, старий, маятниковий годинник з заржавілими колодками і спокійно тикав у меланхолійній тиші хатки.
Найціннішим предметом у хаті був гарний дар від когось, котрий не забуває навіть найбідніших: світлотінно вимережаний килим, який пополудневе сонце простелило на підлозі крізь вікно.
Мавка довго переглядала книжки й дивувалась, як дитина.
Ця вбога хатка і її ще бідніша обстановка прокидали в серці мавки радісні і сумовиті почування.
Це була для неї хатка із не знаного їй світу, про котрий вона читала тільки у книжках.
Перше всього їй здавалося, що тут іздалеку від гамору життя людина може думати глибоко й може видумати щось велике.
Глянула на колодку під стіною.
— То це усе ваше кухонне знаряддя?..
— Так.
— А хто ж вам, лісовику, їсти варить?..
Іван усміхнувся:
— Кухар...
— Як це?.. Ви маєте кухаря?
— От так: я — лісовик, а мій кухар — Іван Куценко...
Мавка припала до нього, й обома лелійними пелюстками своїх рук узяла його за рамена, і хвилинку обсипала його жаром своїх очей.
Іван, упоєний чарами її краси, нагло запалав жагучим бажанням раз, єдиний раз поцілувати ці її маленькі, мудрі, вишневі, чарівні уста...
Мавка сіла на крісло.
— Мавочко, моя весняна мріє, скажіть мені, будь ласка, що діється у вашім серденьку?..
— Колись скажу...
Іван хвилинку думав, опісля розказав мавці про гостину батька й брата в нього тут у лісі.
Мавка слухала з найбільшим зацікавленням і тішилася, як пізнала, що він не знає про її гостину в його батька.
Іван вийняв тисячу корон і став просити мавку, щоб вона ті гроші переховувала в себе.
Мавка не хотіла, щоб Іван жив далі в лісі, бо це може стати дійсно небезпечно, й не хотіла брати гроші в переховок.
Аж коли Іван розказав всю історію з управителем, вона злякалася і взяла гроші від Івана.
— Чому ж ви мені того зараз не сказали? Я його нагнала вже зі служби.
Іван сказав:
— Це майже божевільна людина, здібна до найбільших злочинів. Це він учора так реготався у пшениці, як побачив нас обох разом.
— Так? Невже це справді він був?..
— Люди витягнули його з пшениці і гнали його селом, а він не хотів признатися, що він управитель... Аж коли йому загрозили, що його спалять, він признався, і тоді село серед насміху й побоїв загнало його додому.
Мавка дивувалася і повторювала:
— То він сміявся з нас?.. Ох, здається, не було би гріху, якби люди були його вбили.
ХХІІІ
Коли виходили з хатини, мавка позирала на Івана з гарячим почуттям і добротою.
"Тепер, лісовику, коли ви двічі збереглись від смерті, ви мені подвійно дорогі".
Сіла при столику.
Іван узяв руку мавки у свої обі долоні:
— Вам, мавко, я завдячую не лиш моє тілесне, але — і це головне — моє душевне й духовне життя. Ваша велика любов до народу та до всього, що просте, вбоге, але добре і шляхетне, творить чуда.
От мені, наприклад, так здається:
Хоч од почину світів минули мільйони літ, то де любов заквітне, там є перший день світотворіння.
Обоє хотіли тепер не сказати й не признатися, а голосно крикнути, щоб ліс і синє небо і земля почули:
— Я кохаю тебе!
Мовчки слухали кукання зозулі.
Мавці здавалось, що саме любовне слово — заслабе, замарне у порівнянні з незбагнутою силою, яка народжується у душі, щоб кинути її настрічу другій, спорідненій істоті.
Тепер вона й без слів вже знає, що Іван її кохає, а вона його.
Однак як перейти межу, яка не дозволяє ні йому, ні їй свобідно, щиро, якнайсердечніше і без соромливості й без остраху собі взаємно впасти в обійми.
"Ти задумуєш небезпечну гру з огнем..."
Усміхнулась і сказала в думці:
"Бабусю, вибач, але я говоритиму так само, як ти, коли постаріюся, як ти, моя кохана".
Вона нагло встала і взяла торбинку в руки.
— Мій любий лісовику,— засміялась,— я вже мушу йти додому...
Іван злякався:
— Але ж, моя весно! Сонце ще високо...
Мавка зауважила, як Іван поблід і затремтів.
— Ні, ні, я жартую... Знаєте, лісовику, забавмося в хованку. Добре?
— Прошу, дуже радо.
— Ви лишіться тут і ждіть, аж я з гущавини дам знак. Тоді мене шукайте.— Скинула капелюх.
— Дайте його до хатини.
Коли Іван ішов з її капелюхом до хатки, мавка простягла до нього руку і з розкішним усміхом закликала:
— До побачення.
Як Іван з хатини вийшов, не побачив мавки і не знав, куди вона ділася.
Він сів при столику і ждав її знаку й не міг діждатися.
Почав уже бентежитися.
Нараз почув м'який, хрустально-дзвінкий голос мавки:
— Довго тебе тут я жду, вже прийди, моє серце, ось тут я.
Розкішно-млісна хвиля вдарила йому на груди. Мов промінь сонця до зорі, так він до неї біг.
— Я крилами усіх орлів лечу до тебе!
Моя весняна мріє, де ти?
— Тут я!.. — загомонів до нього ніжно ліс.
Іван продерся з трудом крізь гущавину й, коли побачив мавку, остовпів з великого зачудування.
Під шатром густого гілля, перетиканого жмутами палкого світла сонця, окутана буйною зеленню, вона, неначе райська пташка у маленькій клітці, сіла на сосну, котру звалила буря, та пронизувала Йвана навздогін зі сонцем чародійно приманливим сяйвом своїх розсміяних очей.
Із хвиль її русявого волосся сяяв золотий діадем серед синіх і світляно-білих квітів, що сплелися разом з папороттю. Сонце наче зацікавилося, що за дивно чарівна істота тут з'явилася.
Кинуло проміння на квітки, і діадем, і запашне волосся дівчини та утворило веселкове, мрійне сяйво довкруги цієї чародійно-гарної голівки.
Таємно-примарним серпанком, мережаним з світла й тіні, дух природи оповив їй груди й голі, круглі, наче вирізьблені з мармуру, рамена.
Поклав їй на уста, на очі, на обличчя й на цілу її дівочу стать таку незбагнуто-могутню силу чару й примани, що, здається, та світляна візія краси сюди прилинула з якоїсь вимріяної, вирійної країни, кращої від нашої убогої землі.
Іван, тримаючи розгорнуті гілки руками, споглядав на мавку, оп'янілий і осліплений, утоплений у морі світла і краси.
— Сідайте коло мене,— кликнула мавка.
Сідаючи, Іван сказав:
— Якби тут лежав мрець, то він підняв би голову та відчинив би очі, щоби подивитися на вас.