— Якщо ви не вірите, то… — він удав, ніби наміряється відчинити двері.
Священики не брешуть. Едвін Бептам часто чув про це й вірив, що так воно й є.
— Та я вірю, панотче, — сквапно відповів він. — Я лише дивуюся, куди це пішла моя дружина й думав, що, може… Вона, певне, подалася до місіс Стентон, у Французьку ущелину. А погожа днина, правда? Ви чули новину? Борошно подешевшало, стало сорок доларів за центнер. Кажуть, що чечако так і комашаться на річках. Але мені треба йти. Бувайте здорові.
Двері хряснули, і вони побачили крізь вікно, як Бентам попростував до Французької ущелини шукати своєї дружини.
Кілька тижнів пізніше, якраз після червневої поводі, двоє людей вивели човна на середину річки і прив'язали його до пливучої ялини. Линва натяглася, й легенький човник поплив за ялиною, як на буксирі. Панотцеві Рубо звелено залишити верхів'я й вернутися до своєї смуглявої пастви в Мінуку. Там з'явилися білі люди, і індіяни занехаяли рибальство й занадто часто вклоняються богові, що хвилево оселився в численних темних пляшках. Мелмют Кід теж мав справи на пониззі, отож і мандрували вони вкупі.
На цілу Північ лише Мелмют Кід знав достеменно цю людину, Поля Рубо. Тільки перед ним священик скидав святобливу одежу і ставав звичайною людиною. Та й чому ж би ні? Вони добре знали один одного. Хіба ж вони не ділилися останнім шматочком рибини, останньою дрібкою тютюну, останньою потаємною думкою на пустельних просторах Берінгового моря, в згубних лабіринтах Великої Дельти під час жахливої зимової мандрівки від миса Барроу до Поркюпайну?
Панотець Рубо сумовито попахкував старою подорожньою люлькою й дивився на червоне кружало сонця, що похмуро зависло над самим обрієм з півночі. Мелмют Кід накрутив свого годинника. Була саме північ.
— Нема чого журитися, друже! — Кід, видно, провадив далі перервану розмову. — Бог напевне простить за таку брехню. Як сказав один поет, що завжди висловлюється до речі:
Якщо ти чув слова її признання,
То хай уста тобі скує мовчання.
Коли брехня рятує від загину, —
Бреши аж до останньої хвилини!
Панотець Рубо вийняв з уст люльку й задумався.
— Той поет правду каже, але не це мучить мою душу. Брехня й кара за неї в руках божих, але… але…
— А що ж? Ваші руки чисті.
— Ні, Кіде. Я довго про це думав, але що є, те вже є. Я ж знав, який у неї чоловік, і попри все змусив її вернутися.
З лісу на березі дзвінко заспівала вільшанка, звіддалік долинув голос куріпки, коло берега, чалапаючи по воді, зайшов у річку лось. А двоє людей у човні мовчки курили.
МУДРІСТЬ ПОДОРОЖНА
Ситка Чарлі доконав неможливого. Інші індіяни теж, може, не згірше за нього знали мудрість подорожну, але тільки Ситка Чарлі пізнав мудрість білих людей, подорожню честь і закон. Однак те знання далося йому не за один день. Розумові індіянина важко узагальнювати, і аж коли фактів набирається багато й вони часто повторюються, він осягає їхнє значення. Ситка Чарлі змалку крутився серед білих людей, а вирісши, зважився пов'язати свою долю з ними, зрікшись раз і назавжди свого народу. Поважаючи, майже обожнюючи могутність білих людей і міркуючи, звідки вона береться, він не відразу збагнув її таємничу силу — честь і закон. І, тільки довгі роки нагромаджуючи досвід, він, нарешті, з'ясував собі все до кінця. Сам чужинець, він зрозумів її краще від білої людини; сам індіянин, він досяг неможливого.
А від цього повстала в ньому певна зневага до свого люду. Звісно, він затаював ту зневагу, але тепер вона виливалася бурею різноманітної лайки, що сипалась на голови Ка-Чукте й Гоугі. Вони корилися йому, як пара кусливих собак, — занадто боязкі, щоб напасти, але занадто вовкуваті, щоб ховати свої ікла. На них було страшно глянути. Та й на Ситку Чарлі теж. Обличчя — сама лише шкіра та кістки; вилиці їм укривали огидні струпи, що від морозу тріскалися й знову стягувалися; з розпачу й голоду очі світилися похмурим вогнем. Людям у такому стані не можна довіряти, якщо вони не відають ні честі, ані закону. Ситка Чарлі це знав, отож десять ще днів тому змусив їх покинути рушниці разом з рештою таборового спорядження. Рушниці лишилися тільки в нього й капітана Епінгвела.
— Гайда, розкладайте багаття, — наказав він, витягаючи коштовну коробку з сірниками й клапті сухої березової кори.
Обидва індіяни понуро взялися збирати сухе гілля та ріща. Вони були знесилені й часто спинялися; як нахилялись, то наморочилася голова, а як ішли заточуючись, то коліна їм торохкотіли одне об одне, мов кастаньєти. Щоразу, дошкандибавши до багаття, вони хвилину перепочивали, неначе тяжко хворі або смертельно зморені. Часом погляд їм затуманювала терпляча покора німого страждання; а то знову він спалахував несамовитою жадобою життя, що, здавалось, от-от вибухне диким криком, лейтмотивом усього живого: "Я хочу жити, хочу жити!"
З півдня подихнув вітер, боляче щипаючи за незахищене обличчя й вогненними голками заганяючи мороз крізь хутро й м'язи аж до кісток. Тому, як вогонь розгорівся добре і навкруг нього розтанув сніг, Ситка Чарлі примусив своїх збайдужених товаришів допомогти йому нап'ясти заслону. То була дуже проста річ — укривало, нап'яте рівнобіжно до вогню з того боку, звідки вітер віє, нахилене градусів на сорок п'ять. Воно заступало від холодного вітру й одбивало тепло назад, донизу, на тих, що шукали під ним захистку. Потім постелили зеленого ялинового гілля, щоб не сидіти просто на снігу. Коли скінчили цю роботу, Ка-Чукте й Гоугі взялися до своїх ніг. Замерзлі мокасини дуже підтопталися в довгій дорозі, а гострі крижини на річкових зашеретах і геть пошматували їх. Сиваські шкарпетки були такі ж самі порвані; коли вони розмерзлися і їх постягали, то мертво-білі кінчики пальців, у різному стані змертвілості, самі розповіли просту оповідь про мандрівку.
Лишивши їх обох сушити взуття, Ситка Чарлі обернув лижви й рушив назад тою дорогою, що прийшов. Йому теж дуже кортіло сісти біля вогню й дати перепочинок своєму змореному тілу, але честь і закон забороняли. Перемагаючи біль, волікся він крижаним полем, що не крок — то протест; в кожному м'язі — спротив. Кілька разів там, де недавно затягло опари на річці, йому доводилося через силу прискорювати ходу, бо тонка крига тріщала й загрожувала вломитися під ним. У таких місцях смерть буває швидка й легка; але він не хотів іще вмирати. У ньому зростала тривога, та, вгледівши за коліном річки двох індіян, що ледве пленталися, він підбадьорився. Вони заточувалися й важко дихали, наче несли велику ношу, хоча клунки в них на спині були по кілька фунтів. Ситка Чарлі жваво став розпитувати в них про все, і відповіді їхні, мабуть, заспокоїли його. Він поспішився далі й незабаром побачив двох білих чоловіків, що вели під руки жінку. Вони також чвалали, неначе п'яні; руки й ноги їм трусилися від знемоги. Але жінка силкувалася якнайменше спиратися на них і йти сама. Як Ситка Чарлі вгледів її, обличчя йому на мить радісно засяяло. Дуже ж бо шанував він місіс Епінгвел. За вік свій він бачив багато білих жінок, але з жодною не подорожував разом. Коли капітан Епінгвел завів мову про цю ризиковану мандрівку й запропонував йому найнятися за провідника, Ситка Чарлі тільки понуро похитав головою; бо йти вони мали невідомими й зловісними просторами Півночі, і він знав, що така мандрівка навіть з чоловіків висотує всі жили. Коли ж він довідався, що й капітанова дружина має йти з ними, то рішуче відмовився хоч би як брати участь у цій виправі. Якби то хоч принаймні була жінка з його люду, але ці жінки в Півдня… ні, ні, всі вони занадто ніжні, занадто тендітні на таку тяжку дорогу.