— Тоді підтягуй! — Поправив на полотні ледь припухлі, мов у дитини, губи й змахнув рукою, ніби дячок чи регент перед церковним хором:
Ой на горі да женці жнуть
А попід горою,
Яром-долиною
Козаки йдуть!..
Куліш йому підспівував, проте несміло, ніби не знав ні слів, ані мелодії. А може, просто не мав до співу хисту.
— Та в тебе ж голос янгольський! — гукнув, коли вони дістались до Сагайдачного. — І треба ж: усе одній людині!.. Ні, тут господь розщедрився...
— Мабуть, з похмілля був, — сказав Тарас суворо. — Забувся волю дати.
— І все-таки тобі роптати на нього гріх. Вже й волю маєш.
— Маю. Коли б не добрі люди, то мав би я від бога дулю з маком!
— Свят, свят... — Куліш перехрестився. — Ти з глузду з'їхав, брате! А може, бог так випробовував тебе, вдивлявся, чи ти достойний його щедрот?
— Моїх братів, моїх сестер, мільйони душ, уярмлених лукавим панством, теж випробовують на небесі? В ім'я чого? Блаженства, може, райського? Аби потрапити по смерті в рай, потрібно тут життя прожити в пеклі?!
— Ти перебільшуєш свої й чужі страждання, — сказав Куліш. — Пани ж не звірі, люди... Ну, є погані, грубі, — підвищив голос, бачачи, що ці слова єлейні дратують гостя, — та в більшості своїй порядні й чесні, навіть патріотичні... Візьми того ж Тарновського... Чи Скоропадського...
— А знаєш ти, — скипів Тарас, — з кого завів собі гарем Тарновський? З небог!
— Брехня! Щоб пан Григорій, любитель муз, відомий на всю Росію меценат!.. Тобі на нього наговорили злі язики, а ти й повірив. Гріх, брате, гріх!..
— Я щойно із Качанівки. Та й в Петербурзі бачив мерзенні наслідки його родинних "благодіянь"...
Куліш не знав, що мовити. Його це також вразило. Сидів, схиливши голову, й кусав нервово губи.
— Дивись сюди! — звелів Тарас, Примружився. — Бракує чогось очам... Сум'яття в них... Гординя... І щось таке...
— А йди ти під три чорти! — образився нараз Куліш, підвівся і відійшов аж до вікна. — Малюєш, то й малюй портрет...
— Ну, добре, — сказав Тарас примирливо. — Лице, вважай, готове... Решту сам доведеш до толку. Кебету маєш і маєш хист... На перший, раз достатньо. Еге? Ввірвався, наговорив аж сто мішків тієї вовни... Вибач! Мені вже час. Ось пензель, ось палітра. Ось мій портфель... А по цій мові будьте здорові!
— Де зупинився? — спитав Куліш, не озирнувшись.
— В трактирі біля поштової станції.
— Надовго?
— Ні, на кілька днів. Додому вже подать рукою. А я не був там аж чотирнадцять літ!..
— Пробач і ти, — оглянувся-таки Куліш. — Гадаю, ми ще стрінемося... Як там не є, а мусимо триматись разом. Діло ж у нас одне!
— Сенчило прийде до мене ввечері. Приходь і ти.
--— Спасибі... Може б, ти підписав малюнок?
Тарас узяв тоненький пензлик, вмочив у першу-ліпшу — червону — фарбу і розписався на полотні.
--— Тепер мені всі заздритимуть! — сказав Куліш, поглянувши на свій портрет. — Освітлений твоїм сіянням, і я, гляди, уславлюся... Принаймні тут, у Києві...
— Недовідомі путі господні, як говорив колись мій вчитель-дяк, коли не мав чим похмелитися, та не втрачав надії. Ще, може, ти колись боятимешся цього портрета, підпису і відречешся тричі, допоки півень прокукурікає!
— Я ж не Петро, і ти — Тарас, а не Ісус, — сказав, неначе вдарив.
— Поети теж, як і путі господні, недовідомі... — протяг Тарас, жартуючи. І раптом сам збагнув, що мовлено цілком серйозно. Хто знає, що напишеться сьогодні, завтра чи через рік... Майбутнє його не буде сонячним, бо все в пітьмі довкола, бо сльози його пекучі не змиють зла й неволі на цій землі...
— Ти слухаєш мене чи ні? — спитав Куліш.
— Я думаю... Про долю нашу... Паньку, ти познайом мене з людьми хорошими. Мені казав Олекса, що є такі.
— Зустрінешся, побачиш сам.
— Ну й добре! Тепер бувай. Пройдуся трохи містом та подивлюсь... Я стільки марив у Петербурзі цим днем, цим щастям!
Надів картуз, узяв портфель і вийшов на помережану вже довгими густими тінями парку червневу вулицю.
Вони зійшлися, як неофіти, за дві доби до виїзду Тараса з Києва. Правда, не в катакомбах, а на зеленім лузі під Межигір'ям.
Тарас приплив вітрильником, який добув Сенчило і сам же вів, не сидячи, а стоячи біля стерна. Його лице, постава, рухи — все, все змінилося, відколи сіли в човен і підняли вітрило. Так наче щось, а може, хтось прокинувся в його душі, розправив груди, плечі. Свистів у снасті вітер, вились довкола чайки, похлюпувала густа вода, і ясне сонце зблискувало на синіх хвилях...
Мовчали, ніби слово могло порушити цю благодать, гармонію їх і Дніпра... Невже й вони, славетні їхні діди та прадіди, пливли отак, вчаровані красою вод, і неба, і берегів?.. Що в їхніх душах діялося, які думки снували у їхніх буйних головах під час морських походів?.. Достеменно вони з Олексою уже того не знали, не розуміли. Хіба що так, душею, чимось отим у серці, в кожній найменшій фібрі тіла, що робить нас спорідненими з людьми давно померлими і ненародженими... Он він стоїть, Сенчило, і в ньому грає, бурхає відвага тих забутих старих часів! Спитай, куди він править, і, мабуть, скаже, що на Скутару або Стамбул, де знемагають його брати та сестри в тяжкій неволі... Він сам торік, як плив Балтійським морем у Швецію (і не доплив через хворобу), відчув себе на Чорнім морі, у байдаку, межи січовим славним товариством, що линуло на поклик-плач:
О милий боже України,
Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором там —
Вставать з чужої домовини,
На суд твій праведний прийти,
В залізі руки принести
I перед всіми у кайданах
Стать козакові...
Вітер дзвенить вітрилом, жене круті зелені хвилі лозами і пінить воду за байдаком!..
— О господи! — Олекса сів на зчорнілу лаву й всміхнувся тихо, ніяково. — Я не терплю вітрил опущених і голих щогл... — озвався враз, немов вони вели розмову, а не мовчали.
— А я — човнів прикутих, на ланцюгу, — сказав Тарас. — Довкіл води!.. Пручаються, ланцюг весь час посмикують, а попливти не можуть...
— Он Вишгород! — вказав Сенчило на правий берег, що був од них по ліву руку.
Хатки, руїни, церква... А був же город, згадуваний не раз в літописах, ще починаючи від Ольги й Ігоря!.. Та й Межигір'я, кажуть, уже не те, спалив його Потьомкін, щоб догодити своїй любасці... І пам'ять нищать! Мабуть, вона страшна для самодержців... Бо воскрешає, будить заснулий дух, б'є в дзвони, кличе у храм свого народу, де вберігається серед святинь безсмертна його душа!..