Сів під старою липою, дістав альбом та олівець. Хотів, не мудрствуючи лукаво, зобразити фасад собору, браму з дзвіницею, що височить над нею. Зробив штрих, другий, третій і зупинився... Що він там за один, отой Панько, чого насправді прагне? Просвітлення свого народу, волі? Чи слави власної? Ой ці пани та паничі!.. Он вивели полк на Сенатську площу, вишикували плече в плече... А їх з рушниць, з гармат — беззахисних!.. Гадали, цар злякається? Смішні... Та він залив би кров'ю весь Петербург, усю Росію!.. Треба піти поглянути, погомоніти з цим Кулішем. І паничі порою бувають путні. Навіть у Петербурзі стрічав таких. Завзяті, добре виховані й освічені, що дай бог кожному. Запалюються, немов суха солома. Й так само швидко гаснуть. Хто не зазнав на власній шкурі панщини, хто не робив під нагаєм, надовго того не стане, влізе в якусь шпарину, перетремтить; ще й буде потім каятися і що є сили впевнювати словами й ділом, що вірнопідданішого нема в усій державі...
Сховав малярське причандалля, підвівся й рушив до Куліша.
Застав Панька за малюванням. Кімната вся була завішана людськими постатями, накресленими вугіллям і тушувальним олівцем, а на мольберті стояло майже чисте полотно з накиданим легкими контурами обличчям.
— Ану ж вгадайте, хто завітав? — спитав Тарас, відчувши себе в своїй стихії.
Куліш оглянувся, ледь осміхнувся, — ніби зробив велику ласку, — і відказав:
— Шевченко.
— Він, їй же богу! — вигукнув Тарас, зраділий, що стрів і тут товариша по ремеслу, або покликанню. Подав Панькові руку. Той, ніби якось нехотя, простяг свою. Рука була міцна, кістлява. — То як же ви впізнали мене, добродію?
— Олекса був і розповів.
— А-а...
— Ви гадали, що бог мені благовістив появу вашу в Києві? — підколупнув, усе ще мило так усміхаючись.
— Та ні... Пробачте... — зніяковів.
— Сідайте, прошу!
— Дякую.
Сів на стілець, що був один лиш вільний од книжок, паперів, полотен.
— Читав, читав я ваш "Кобзар", — сказав Куліш, вважаючи, що саме це найбільш цікавить гостя. — І "Гайдамаків"... Добре! Жаль тільки, є недогляди... А втім, їх можна виправити. Ми ж люди, так би мовити, свої. І справу спільну робимо...
— То, може б, ми були на "ти"? — спитав Тарас. — Щоб легше вести мову і почувати себе вільніше.
Куліш не зміг одразу відповісти. Зробивсь серйозним, очі ще погарнішали. Нарешті мовив стримано:
— Нехай і так. Хоча в народі нашому...
— А в запорожців?
— Добре, — всміхнувся знову. — Звідки у тебе стільки всіляких знань з історії та етнографії? Здається, ти не вчився в університеті...
— Я ж виріс на Звенигородщині, в селі Кирилівці, вважай, в самій історії. Мій дід Іван брав участь у Коліївщині... А ще — книжки. Знайшлися щирі люди і в Петербурзі, зглянулися на сироту, порадили, що прочитать, довірили свої скарби... Та й в Академії навчають теж не тільки малюванню... О! Що це ти малюєш? Автопортрет?
— Та-а, пробую... Чомусь ніяк не вловлюється...
Тарас умить примружився, зиркнув на контур і на модель.
— А дай-но, Паньку, пензля!
Куліш подав, не знаючи, як повестись.
— Ти хочеш... — почав було.
— Сідай сюди, — підвівся Тарас рішуче. — Отак, отак... Посунься трохи... Дивись на мене... Славно!
Схопив палітру, змішав коричневу та чорну фарби й швидко поклав мазок.
— Надовго?
— Що?
— Прикував мене?
— А-а... Можеш триматись вільно і розмовляти.
—— Що ж вийде?
— Образ. Я ж Куліша малюю, а не його парсуну. Мені побачить треба, який ти є. Твої думки, природу, уподобання...
— Отак, при першій зустрічі? — скривився в посмішці,— Не забагато?
--— Хтозна...
--— А як же з пудом солі?
— Ат! — відмахнувся Тарас, працюючи. — Як кажуть, видно пана і по халявах. Та я вже й знаю дещо про Куліша...
— Що? — насторожився.
— Не потерпай, хороше.
— Коли ж ти встиг узнати?
— Мені той самий янгол благовістив.
— Сенчило? — нахмурився Куліш.— Поганець!.. Щоб так, уперше стрівши...
— Він знає мене давно.
— Ви з ним раніше здибувалися? — спитав чомусь ревниво.
— Читав "Кобзар".
— І-і, братику! Поет і вірші суть не одне й те ж саме.
— Я — суть мої поезії і навпаки, — промовив твердо, не залишаючи тим самим місця сумніву.
Куліш збагнув це й змовчав. Побоюючись за свій портрет, набрав значної пози й весь час тримався неї, так ніби прагнув змусити митця побачити себе таким.
— Не дмися так, — сказав Тарас. — Ти ж поки що не ментор, не вождь, не батько кошовий...
— Ти й це в мені побачив? — спитав Куліш, здивований, — То, може, ти віщун, кудесник? — захихотів непевно якось.
— Паньку, при малюванні модель завжди стає у позу своїх найвищих духовних злетів і заповітних, таємних мрій. Художник мусить вибрати лише суттєві риси, глибинний смисл, натуру й відкинути все показне, уявне...
— Ти хочеш цим сказати, що я не здатний...
— Що ти! — змахнув Тарас руками, в яких були палітра й пензель.— Колись мені один дячок-художник сказав, уважно вивчивши мої долоні, що я не маю здібностей ані до чого, навіть до шевства й бондарства. То як же можу гадати я, той, що поправ ногами велике те пророцтво?! Ще не стомився?
— Дякую. Мені не зле... Дозволь хоч краєм ока глянути...
— Ні. Ще не час. Бо потім тобі ввижатиметься пів-Куліша, — всміхнувся. І спохмурнів. — Ти знаєш, я боявся їхати на Україну... Боявся, що, крім плачу, нічого тут не почую...
— Всі ви в тім Петербурзі!.. — буркнув на те Куліш, немов Тарас образив чимось його самого чи рідний край.
— А стрів тебе, Олексу — й душа моя всміхнулася! Правий, мабуть, Гребінка, а з ним Григорій Сковорода, що сплячий — це ще не мертвий...
— Ти бачив Євгена Павловича, ви знаєтеся? — аж весь подався Куліш до нього.
— Вже років сім, напевно. І їхали вдвох з Петербурга аж до самого Ніжина.
Куліш примовк, нахмурився. Його щось гризло, мучило, й Тарас прийшов на поміч:
— Ну, як тут, брате, є ще порох в порохівницях?
— Збираємо собі потроху... А звідкіля ти знаєш Сковороду?
— Я списував колись, малим, його пісні, — зітхнув Тарас, згадавши себе у полі біля овець. — Пишу, співаю, плачу... Минуло стільки років, а все не можу згадувати того без сліз...
— Видать, багато перестраждав?
—— Бодай не згадувати!.. Мені вже двадцять дев'ять... А ще п'ять років тому був кріпаком! — поклав мазок, та так, що пензель переламався. — Пробач... Ти знаєш пісню про Сагайдачного?