— Жандарми всі вважають, що тільки їм властиве це почуття?
— Аякже. Ми стоїмо на стражі...
— Чого?
— Царя, держави, щастя свого народу!
Тарас всміхнувся.
— Що ти знайшов смішного в цьому? — насупив білі брови страж-патріот.
— Згадав дяка, в якого вчився. Він теж стояв на стражі, як Авакум...
— Чого?
— Та-а... п'ятака на випивку й своєї спини…
— Не доберу, що спільного між мною й ним...
— П'ятак.
— П'ятак?!
— Звичайно, ваш п'ятачок у сто разів вагоміший, коли не більше... І спина, певно, пещеніша...
— А-а, ти сказати хочеш, що я за мзду стараюся!.. А ти за так трудився, писав свої поезії? — схопився слідчий з місця.
— Ні, теж за мзду...
— Ага, ага!
— У вас тепер одержую...
Попов притих. Пройшов до грат, помацав (скоріш за звичкою, аніж з потреби) і повернувся лицем до в'язня.
— З тобою трудно дискутувати, — сказав спокійно, стримано. — У тебе гострий розум. І дуже жаль, що він пропав ні за що...
— Чому "пропав"?
— Гадаєш, що звідси ти поїдеш до Рима вчитися чи в Київ — генерал-губернатором?..
— Ні. Я ще, слава богу, не з'їхав з глузду.
— Звідси доріг багато, і всі вони стражденні, ведуть у невість, у забуття. Це сумно, та що поробиш...
Тарас промовчав. Думав, чому Попов промовив слово "генерал-губернатор". Так, ненароком, чи пробував його спіймати на цей гачок?.. Для них усі, хто прагне чогось для краю рідного та для свого народу, — духовні виродки і каторжани...
— Немає лиха без добра, — сказав, аби порушити гнітючу тишу.
— Звісно, і каторга або солдатчина чогось навчать, уговтають гарячий розум молодості... — протяг Попов, погоджуючись. — Проте така наука обходиться для всіх занадто дорого.
— Є речі, варті страдництва.
— Абстрактно — так. Скажімо, в літературі, в повчаннях різних, прописах... А як у житті, стосовно когось із нас... Ваш Костомаров ледве не втратив розум; лікаря до нього навіть кликали...
— Натура панська, ніжна.
— У нас і кріпші падають на всі чотири й лижуть Орлову чоботи! — зловтішне мовив слідчий.
— Сказано, слабка людина...
— В кожного життя одне... Не думайте, що вас мине ця істина. Хоч ви й поет.
— Це сумно, та що поробиш...
— Повторюєш чужі думки?
— Ще Соломон упевнився, що вже нічого не може буть нового, що все було.
— Дивуюся, — сказав Попов не скоро, — як ти зумів за кілька років добути стільки всіляких знань... Ти ж вчився тільки в того дяка?
— І в Академії мистецтв.
— Ат, то пусте! — махнув Попов рукою. — Загальноосвітніх знань там не добудеш, треба університет.
— Я вчився спрагло, схоплював усе, що чув, що бачив...
— Чому? Навіщо?
— Може, що був позбавлений цього в неволі... А ще — хотілось стати Людиною, хотілось сонця в душу...
— Селянський син — і раптом такі потреби, заміри! — здвигнув Попов плечима.
— Покликання.
— Хто знає де, у глибині провінції, де безкультур'я, дикість, суцільне неуцтво?..
— Мій дід читати вміє. Та й батько вмів.
— Нда-а, ви якісь химерні...
— І ви, панове, для нас химерні, — не залишився в боргу Тарас.
— Цікаво, чим же?
— Пихою. Надмірним прагненням усіх навчати жити, переінакшувати на свій манір. Є ви — і все! А інші — тим не люди, що мають власні риси, смішні для вас чи просто незрозумілі.
— Такий закон природи, що правда там, де сила. Не ми його придумали, не нам його й ламати. В сім'ї он діти, вирісши, принижують своїх батьків і мають їх за ніщо...
— Це ж підло.
— Згоден з вами. Щодо сім'ї! — додав поспішно.
— Страшно?
— Чого?
— Й жандармам страшно мовити щось не туди?
— А-а, ви про це... — всміхнувся. — Та як сказати... В кожного є за плечима жаждучий твоїх чинів, зігрітого тобою місця... Петрова он беруть сюди на службу...
— Того, який доніс на нас?
Попов кивнув.
— Теж патріот?
— Опора царя й отечества.
— Ви так сказали, ніби його не любите.
— За що мені його любити? — спитав Попов, прискалившись.
— Ну... Ось ведете слідство... Нагода є показати свою старанність государеві...
— Його ж беруть на місце, яке вже хтось займав. А як почне рости по службі?
— О-о, цей піде далеко! — підтримав його страхи.
— Вам смішно... Я тут служу сімнадцять років, а государ про мене, вважай, не чув. Петров же ваш уже йому відомий!..
— Отже, у нас є спільний недруг?
Попов промовчав.
— Жаль, дуже жаль... — озвався згодом сумно. В очах, проте, світилась хитрість. — Вас віддадуть, напевно, в солдати, з правом вислуги, й зашлють кудись подалі...
— Мене? Чи всіх?
— Одного.
Тарас зітхнув полегшено.
— Поки це не затвердив сам государ, ще можна щось перемінити, полегшити... — вкрадався в душу слідчий.
— Навіщо?
— Ви не знаєте, яка тяжка то кара! А для артиста вона — пекельна мука.
— Живуть же й там.
— Там служать, а не живуть. Подумайте!
— Солдати — це чудово! — сміявсь у вічі йому Тарас. — Живеш собі, не думаючи. Ать, два, кругом, наліво, на караул!.. Суцільна гра, гармонія душі та тіла, ода державній силі й мудрості!... — Притих, підвівся з ліжка й сказав уже без жартів: — Ідіть-но, пане, звідси!.. Втрачати нам нема чого, то можемо вас ненароком стукнути чи придушити...
Слідчий збілів ще дужче. Боком пройшов повз нього й жаско затарабанив двома руками в двері. Як відчинились, шаснув у ще вузьку щілину й затупотів по сходах вниз.
— Чого це він так дременув? — ввійшов Сидоренко.
— Пужнув його, катюгу. Сволота теж, а прикидається сердечним другом, лізе змією в душу!..
— В нього такий артикул.
— В'їдливий...
Коли пішов Сидоренко і клацнув замок дверей, Тарас відчув, як острах йому холодить груди, стискає їх. Був певен, що не пуста погроза в лихих словах Попова, що там, в Орлова й Дубельта, вготована йому гірка солдатська доля, повільна смерть. Хто знає, може, краще було б одразу... Постріл або петля... Для нього досить сказати все, жбурнути їм у вічі слова всієї правди, весь гнів, що зібраний в його душі, в мільйонах душ!.. Що толку з того? Хто ті слова почує, винесе з цього вертепу, випустить у вільний світ?.. Можливо, їм, сатрапам царським, саме цього і треба, можливо, всі ці дружні жандармські бесіди для того ними й вигадані, аби зламати волю, посіять страх і відчай в його душі?.. Напевно, Попов побіг до Дубельта і доповів: зірвався, почав кричать, погрожувати! А той лише всміхається та потирає руки від задоволення... Тепер заждуть, допоки він полізе сам у петлю...Ну, може, не так усе продумано й розіграно, як на театрі... Може, він сам надав уяві чіткої форми дійства... Як там не є, а треба не піддаватись настрою, триматись міцно. Вільний завжди лиш той, хто може за будь-яких обставин залишитися самим собою...