— Псякрев! Чому Микита не на жнивах?
— Він хворий, пане, — озвалась лячно дівчина. — Гарячка в нього...
Економ ступив до ліжка, поклав на лоба Микиті руку. Щось гмикнув тихо і повернувся до Тараса.
— А ти все нудиш світом?
— Та він же служить в отця Григорія! — схопилася Марійка з місця.
Тарас промовчав. Лише дививсь спідлоба.
— Стривай... А скільки років йому? — звернувсь до дівчини економ.
— Пішов п'ятнадцятий...
Шляхтич почухав ногу ручкою канчука, обмацав Тараса поглядом, неначе циган коня, і підійшов до ліжка знову.
Тарас тим часом шмигнув тихенько в сіни, з сіней у двір, а з двору — на вулицю. Перестрибнув тинок і... втрапив просто комусь на голову.
— Ти що?! — схопився на ноги Гнат. Це він куняв під тином.
— Тікай! — схопив друзяку Гонту за руку. — В нас економ!
Гнат тільки свиснув.
Перехопивши його погаслий погляд, Тарас збагнув: вже запрягли бідаху Гната, об'їздили!
Благовістив ранковий дзвін. Тривожно, глухо, скорбно...
Як люди вийшли з церкви, Тарас віз вику з поля й віч-на-віч стрівся із Коваленками. Прикрив коліна рвані зеленим жмутом вики й хотів проїхать мимо, схиливши низько голову. Бо ж сором пік за свій убогий одяг. Коли б зірвати з нього усі латки, то залишилися б самі рубці...
— Тарасе, здрастуй! — заговорила Оксана першою.
— Ти що ж це, хлопче, — озвався батько, — обходиш хату нашу? Я вже гадав: чи не подався вчитись у Хлипнівку?
— Та вже навчився, дядьку, — всміхнувся гірко. — Малюю степ... косою, плугом та бороною...
— Він і в селі учора втік від мене, — поскаржилась Оксана батькові.
Господи, яка ж бо гарна!.. Коли б він міг, увесь би вік дивився...
— Я не тікав... — заговорив, аби хоч щось сказати. Не буде ж він їм совать в очі свої латки, свої сирітські злидні...
— Тікав, тікав! — наполягала дівчина.
— От тобі й на! — пригладив вуса Коваленко. — Чи то ж годиться козакові боятись дівчини! — Він засміявся і, підморгнувши по-панібратськи хлопцеві, кивнув на доньку: — Весь вечір плакала...
— Ну тату! Що ж ви?! — затулилася руками дівчина й побігла геть.
Тарас шарпнув за віжки й втік і собі. Не озирався, аби ніхто не бачив, як він зрадів...
А вдома, тобто в Кошиця, застав уже могорича, якого отець Григорій пив з економом.
— Сказав — закон! — гримів хмільненький шляхтич.
— Пшепрашам, пшепрашам, — вблажав його отець Григорій. — Я вірю, вірю... Для вас це — сущая дурниця!
— Та я — вродзоний шляхтич! — бив економ себе у груди.
— Тарасе! — випливла з світлиці матушка. Важка, плямиста, мов навесні зайчиха. — Сходи до ставу, поклич Яська обідати. Та й сам приходь, скупавшись.
Дива, та й годі! Ще ж бо ніколи Ксенія Прокопівна не говорила з ним так манірно, лагідно. Все гир та гир.
Попович спав. Напевно, заснув давно, бо лиш на ноги од вишні падала тінь, а тіло все пеклось на сонці. Хлопець крутивсь, стогнав і плямкав ротом, а не вставав.
Тарас штурхнув його під бік. Та Ясь лиш муркнув, посунувсь трохи і захропів.
Присівши, вийняв тихо з штанів очкур й вклав у кишеню Ясеві. Потім, сховавшись поряд у вишняку, набрав повітря в груди і закричав:
— Рятуйте! Гвалт! 0-йо-йой!
Тієї ж миті немовби вихор підніс поповича, жбурнув у сад і кинув знов на землю! Штани сповзли й стриножили. Змирившись, мабуть, з долею, попович ліг долілиць й підставив голу спину страшній біді.
Тарас набрав у пригорщ води й линув на неї просто. Ясь сів і тільки лупав злякано очима.
— Обідать кличуть! — змилувався.
Попович зразу підбадьорився. В очах з'явилась думка, і рот розтягся аж до ушей.
— А що варили?
— Та борщ, печеню, пампушки з салом, вареники... — став називати його любимі страви Тарас.
Ясь підхопив штани руками й подавсь додому.
Коли Тарас, скупавшись, прийшов до двору, пан економ, хитаючись, виходив з хати. Отець Григорій тримав його під руку і підбадьорював:
— Так... так... Ну, ну! Ще крок... Ще трошки... Для пана ж бо дійти додому суща дурниця!
— Та я!.. Та ми! — варнякав шляхтич і поривався вдарити себе у груди.
— То хай уже після Києва? — спитав отець Григорій за ворітьми.
— Слово гонору! — таки ударив себе у груди економ. — Псякрев!..
Вернувшись, піп зустрів у сінях Тараса, спинив за руку і наказав:
— Готуйся, хлопче, в дорогу! Повезеш Яська у Київ до Академії. Я теж поїхав би, так матушці родити скоро...
...За метушнею зборів, за тим завжди приємним передчуттям далеких мандрів, цікавих зустрічей Тарас забувся зовсім про економа. Тривога закралася йому до серця аж у степу, на довгих верстах дороги в Київ.
Ще як не спав попович, вона бродила десь манівцями, то наближаючись, то віддаляючись. А тільки той засинав, щось заливало душу — густе та чорне, наче смола. Ой, неспроста так придивлявсь до нього пан економ у їхній хаті та гостював у Кошиця!..
Лише коли на п'ятий день ополудні на видноколі з'явився Київ, тривога щезла. Вона немов лишилася у темнім лісі, що відпливав назад, похмурий і таємничий. Натомість враз охопило передчуття чогось значного, хвилюючого, що має тут з ним статися. Вдивлявся у розмаїття церков, будинків, садів, людей... Коли ж праворуч у далині під горами, покритими розкішним вруном зелені, засяяв Дніпро, підвівсь на возі й, затамувавши подих, вбирав очима, серцем оте казкове видиво. Здавалося, що він злетів і лине, лине, мов птах, над Києвом!..
Розбурхав Яся, підвів за руки, як дитинча, і показав на те пресвітле диво. Попович просто отетерів. Труснув скуйовдженою головою і витріщився на золоту отару церковних бань. Невдовзі, правда, сон поборов цікавість.
— Ну, що ж ти, Ясю! — затузав Тарас спудея. — Це ж Київ, Київ!
— Одчепися! — дригнув ногою. — Питай отця Михайла, що на Подолі...
Тарас знав сам, кого і де питати. Схопив батіг і хльоснув ним кобилу. Замість поповича.
Отець Михайло, далекий родич Кошиця, жив зовсім близько від Академії. Зустрів привітно хлопців, поцілувався з Ясем.
— То хочеш вчитись, Ясю? Надумав стати священнослужителем? — допитувався отець Михайло, зімкнувши руки на черевці. В очах у нього то сяяли, то погасали веселі іскорки.
— Та батько кажуть: до смерті буде хліба шматок, — почухавсь Ясь і озирнувся на двері в кухню, які служниця лишила трохи прочиненими.