Відчув: хтось дихає йому в потилицю. Оглянувся і вгледів пильний погляд, який одразу ж, спійманий на підгляданні, засяяв тихо усмішкою.
— Пробачте, пане... — знітився той чоловік. — Я, знаєте, також художник трохи... Ви так схопили з ходу й дали такий суспільний тон!..
— Шевченко, — подав Тарас правицю.
— Тарас Григорович?
— О! Ви знаєте мене?
— Мій дорогий, та хто ж не знає вас на Вкраїні!
— От бачите... Примусили мене...
— Їй-богу, батьку, слава про вас пішла, як хвиля по синім морі! Знаєте, я ваш "Кобзар" напам'ять вивчив і "Гайдамаків".
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла
/ день і ніч гвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш
Серце усміхнеться...
О, я забув назватися! Учитель малювання у Києво-Подільському повітовому дворянському училищі Олекса Фролович Сенчило-Стефановський.
--— Звучить поважно, наче "його величність государ імператор всія Русі..." — всміхнувся Тарас.
Сенчило розвів руками:
— Звичка... Посада, титул більше важать, аніж сама людина, її ім'я...
— Та хай воно все западеться! — гукнув Тарас. — Сідай, Олексо, та розкажи, як тут живете-маєте.
— Ат... Що розказувати, — присів Сенчило поруч. — Тихенько спали, поки ти не збудив, не вмив нам очі... Нині ж і в нас уже щось робиться... Є славна молодь... Перший — Куліш Панько. Кебетний та заповзятий! Треба вас познайомити.
— З простих чи пан?
— Та... з кармазинників. Проте душевний хлопець, до рідного всього аж труситься. Записує пісні, казки, повір'я... А ще — малює. Пробує...
— А ти з яких? — спитав похмуро.
— Батьку, я з богомазів... — скрушно зітхнув Сенчило. — Ще й самоук, здавав лише екзамени на вчителя із малювання, спочатку тут, а потім і в Академії...
— В Санкт-Петербурзі?
— А де ж іще...
— Давно?
— Сім років тому.
— А-а, я тоді ще був... Бодай не згадувати! Був кріпаком, підмайстром у Ширяева...
— Зазнав біди?
--— На трьох би, брате, вистачило!
Примовкли. Кожен перебирав не кращі дні свого дитинства, молодості.
— Бач, тихий ангел пролетів, — сказав Тарас, щоб збити печальну хвилю спогадів. — Дивись, уже прокинулася прочанка та чи покритка, — вказав очима на моріжок. Дістав мерщій карбованця. — Піди віддай, — тицьнув Сенчилу в руку. — Бо я не можу, плакатиму...
Пішли поволі містом. Тарас вдивлявсь у вулиці — знайомі й ніби раніше ним не бачені — й чув на собі цікавий погляд друга, з яким вони одразу зійшлися серцем. Власне, це був він сам, такий, яким він мріяв стати колись, іще в Кирилівці, в своїх "малярських" мандрах. Нівроку, гарно вдягнений, не-захарчований... У порівнянні з ним він, Шевченко, в своїм плащі (чи балахоні!) та картузі з простої біло-сірої парусини здавався, мабуть, учнем на побігеньках...
— А що, Олексо, взяв би мене до себе помічником? Розтерти фарбу, збігати кудись по щось...
— Збиткуєшся, Тарасе, з мене, бідного? — спитав Сенчило вражено.—Не всім же бути...
— Вибач! — узяв Тарас його за лікоть. — Це я згадав, як прагнув малим потрапити до богомазів і вивчитися у них малярству.
— Маєш тепер навчителя? — простив Сенчило.
— Маю. Найкращого на всій Русі. Сам Карл Брюллов!
— Ні, ти таки щасливий! Тільки не подумай, що я погано заздрю!.. Може, колись Брюллов пишатиметься, що був твоїм учителем...
— Ну й жартівник! Береш мене на кпини? — аж зупинився. — Таки образився на мій невдалий жарт...
— Їй-богу, ні, Тарасе! — приклав до серця руку. — Брюллов великий майстер. Проте таких Росія мала й матиме... Ти ж, як поет, — єдиний, один у нашім краї і, може, навіть — на цілий світ... Твій голос — голос божий, знамення, поклик волі!..
— Братику, — спинив Тарас ту похвалу, злякавшись її, мов присуду, — не гарячкуй, не квапся робити з мене ідола! Я з плоті й крові... Мучуся, шукаю, йду навпомацки...
— Тарасе, ми зневірилися, упали духом. Людям потрібен світоч, зірка, що всіх веде до спільної мети... Ти, батьку, нам возсіяв!..
— Не думав, що хрест мій такий тяжкий... — сказав Тарас схвильовано.
— По спині й хрест, — зиркнув Сенчило пильно, мов визначаючи фізичну міць Шевченка. — Он пан Куліш щупленький, а не боїться, ба навіть прагне взяти на себе цю важучу ношу... Вибач, я мушу йти. Щось прихворіла мати, і зараз прийде лікар... Я тут живу, в отому домі. Неподалік живе й Панько, он вікна його помешкання, біля тополі... Де ти спинився? Ввечері я забіжу й, коли не проти, стрінемося із мислячою, хоч молодою, громадкою твоїх палких прихильників. Вони щасливі будуть...
— Я оселився в тому трактирі, що коло станції, біля Дніпра.
— Чудово! Ще раз вибач,— розвів руками.— Треба було б запрошувати тебе до хати...
— Вітай же матір, брате, й не потерпай. Ще матимеш таку нагоду.
— Хочеш до нас у Київ? — а подивом спитав Сенчило. — Ми тут взялися цвіллю...
Тарас на мить замислився, бо й сам іще не прикидав свого життя на рік чи два. Згадавши Санкт-Петербург, промовив тихо:
— Там чужина... Є, правда, люди душевні, чесні, мудрі... А скільки, брате, панства! Собачники та горлохвати, кріпосники, лакузи царські, наволоч у позолочених мундирах!..
— Гадаєш, тут нема таких?
— Я знаю... їх розвелось, як сміття, як сарани!.. Все ж тут народ мій, моя земля. Хочу пізнати люд свій і рідний край, віддати їм всього себе — до крихти, до краплі крові!.. Слізьми ніхто ще муру не розколов. Тож досить сліз! Час діяти, шукать рятунку! Тисячі, мільйони в рабстві скніють, кладуть життя на панські статки та забаганки!..
— Батьку, тихіше!... —-— знітився Олекса, скоса зиркаючи навколо. — Ще хтось почує...
— Добре, — сказав Тарас, віддихуючись. Як здумає чи заведе про злу неволю мову, серцю у грудях тісно. — Біжи до матері, а я ще трохи тут походжу, мо', щось змалюю...
— Ввечері чекай на мене!
— Буду в своєму номері.
Лишившись сам, Тарас зайшов у двір Софійського собору, вишукуючи собі місцини для змалювання. Все тут було достойне пензля чи олівця, проте він мусив вибрати одне, найліпше, бо мав часу так мало, а Київ такий багатий на краєвиди й старовину! Десь тут колись, при Ярославі Мудрому, писались книги, вчилися боярські діти... А діти смердів, воїнів, простих киян?.. За панством хіба протовпишся!..