Вечорами збиралися у котрійсь хаті і гомоніли, думали. А потім хтось просив згадати якусь стару козацьку бувальщину, і дід Іван, який приходив першим щовечора, статечно кашляв у кулак і починав завжди одною й тою ж примовкою: "Коли старі люди брешуть, то і я з ними..." А потім йшла нова цікава історія.
Тарас уже чув не раз їх. Коли ще батько й мати були живі, у неділю часто збирались люди в їхній хаті, випивали для веселощів по чарчині й просили діда розказати про гайдамаків, Але сьогодні дідусь почав щось зовсім нове. Дядьки притихли, як школярі. Навіть діти, що вовтузились на печі, причаїлися. Оксана забула, що одягла кумедну Тарасову шапку, підперла голову кулачком — заслухалась...
— А було це недалеко від Будища. Там в яру ще й досі є озеро. А над ним ліс невеликий...
— Гупалівщина! — підкинув котрийсь з дядьків.
— Еге ж, еге ж, — зрадів підтримці дідусь і запитав: — А чому він зветься так — Гупалівщина?
Дядьки знизали плечима, перезирнулися. Гупалівщина, та й годі...
— Отож-то й є! — підніс угору палець старий. — Як спалила шляхта вільшанського титаря, на другий чи на третій день примчав із хлопцями Залізняк. Розпитав, чи нема поблизу панків-ляшків (а їх ще вчора всіх перерізали), коня під боки острогами й полетів зі своїми Старим шляхом, ніби на Звенигородку. Минули хутір Боровиків і звернули понад яром на Будище. Оточили нишком той лісочок над озером і почали підкрадатися. Ну, а в лісі — ані душі! Коли гульк — на деревах, неначе груші, сидять пани вродзоні. Позбивали! —А як упоралися із шляхтою, таки ж у тому лісі знайшли льохи потаємні, в яких грошей було повні скрині... Й подалися на Лисянку...
— А чому ж Гупалівщина? — розвів руками котрийсь із дядьків.
Інші дружно зареготали.
— Пани ж, як падали, гупали... — пригладив сиві вуса ДІДУСЬ.
Притихли знову. Та старий не почав нової історії. Озирнувся на темні вікна і попросив:
— Ану погляньте котрийсь, чи не світає...
— Ще й перші півні не кукурікали! — засміявся той самий дядько, що перепитував про Гупалівщину.
Цього разу ніхто й не глянув на нього. Господар вийшов з хати, постояв трохи в дворі, пройшов під вікнами на причілок і повернувся.
— Ні. Темно й тихо...
Дядьки зітхнули і попідводились...
Після водохрещ, коли стояли морозні сонячні дні, прийшов кобзар у село. Він ніколи до цього не бував зимою в Кирилівці. З'являвся завжди разом із жайворонками, ніби також літав на зиму в теплі краї. Оксана перша стріла в селі його, запросила в хату заночувати. Було вже пізно, і старий не відмовився.
— Добрий вечір вам, люди добрі!
— Ласкаво просимо, діду, — пішов йазустріч Оксанин батько, зняв з Перебенді торбу та кобзу, взяв під руку й провів до столу.
Дітлахи тим часом оточили поводиря. Розтерли руки, розкутали, спитали, як звати, і гуртом, немов горобці, шугонули у тепле просо на піч.
Тарас прийшов, як тільки стало темніти. Вже кілька днів не був він у Коваленків, а це неначе хтось узяв його за руку і вивів зі школи на знайому дорогу.
Кобзар якраз узявсь до миски з борщем.
— От спасибі, от спасибі... — сяяв від задоволення. — Знакомитий борщик у вас!.. — Раптом він насторожився й, зупинивши повну ложку на півдорозі, обернувся в той бік, де присів на край ослона Тарас.
— Це ти, Тарасе? — запитав, немов побачив, та не впізнав.
Коваленки перезирнулися: він нюхом чує, чи що?
— Він, він, дідусю! — закивала Оксана, подаючи на піч малому Йвасю-поводиреві пшоняну кашу і кварту теплого молока.
— Ну, що там діється в світі? — запитав господар якомога байдужіше, коли старий наївся й напився.
Кобзар нічого не відповів. Намацав шапку й кобзу, прокашлявсь тихо, перехрестився й подякував за вечерю. Лише потому похмуро буркнув у відповідь:
— Сліпий я, синку, незрячий...
— А ми тут волі ждали, надіялись... — обізвався журно господар.
У хаті зробилось тихо. Навіть діти не вовтузились на печі.
— Спіткнулась воля... — сказав неголосно Перебендя. — Умилась кров'ю та й в кайдани озулася...
У хаті знову зависла тиша. Тільки чути було, як на ставу тріскався лід, ніби хтось мерзлим груддям кидав у домовину...
— Розбили під Ковалівкою... — промовив згодом кобзар. — А інших, їхніх друзів та однодумців, ще десь у грудні, у Петербурзі...
Тарас поглянув на Коваленка. Сусід беззвучно плакав...
...Чию многострадальну душу доведеться йому сьогодні супроводжувати своїм читанням в царство небесне, Тарас не знав до самого вечора. Дяк потинявсь по школі, помугикав грайливу пісеньку, яку можна співати лише на вухо, та й то не кожному, і вклавсь на полику спати. А в Тараса набралось стільки діла, що не мав хвилини забігти хоча б до сусідів і дізнатися, хто помер. Правду кажучи, Тарас не дуже і переймався тим. В його житті недовгім було вже стільки смертей, стільки близьких і рідних відмучилося!..
Рубав гілляччя, доки аж не стемніло. Повносив дрова до хати, знайшов навпомацки псалтир і підступив до хазяїна. Збудить дяка не так-то просто, та ще коли йому не сняться цигани. Тут треба вміння і неабияке.
— Акиш, прокляті! Киш! Киш! — задригав дяк ногами, коли Тарас почав стягати з нього кожуха. — Послухай, ти! Ти, ти, що хвостик скручений бубликом... Не п'яль своїх чортячих баньок! Підлізеш ще — як двину!
І сміх і гріх! Дякові знову сняться чорти. Тарас побіг до печі, знайшов на припічку соломину і встромив у ніздрю грішникові. Дяк запручався, забурмотів прокляття і врешті так чхнув, що сам прокинувся і сів на полику з переляку.
— Бр-р-р! — струснув патлатою головою, немов собака, вилізши з річки. — Це ти? — спитав, уздрівши Тараса. — Да воскреснєт бог і растачаться вразі єго... — почав було молитву, а потім сплюнув і, мов згадавши щось, уп'явсь очима в хлопця: — Що, ранок вже? Пора до утрені?
— Та ні... Ще вечір, — відступив на кілька кроків Тарас.
— То якого ж біса! — аж підскочив дяк від обурення.
— Над ким читати псалтир?
Богорський довго чухав потилицю, кривився, м'явся — не міг згадати усопшої.
— Ну, та... ота... Ну, як же в біса її? Та сама, що й богородиця! Ну, як же ту, непорочну?
— Марія?
— Еге! Еге! — зрадів Богорський і покотився, неначе віз, якого витягли з твані. — Коваленкова мати! Живе отам, край дороги, що на Вільшану. Ну, хата вгрузла в землю і рудий собака, що хапає, навіть не гавкнувши...