— В тебе таки вселився біс, — сказав Сошенко злякано. — Накличеш іще біду... Ти, певно, дуже перетрудився, виснажився. Малюєш стільки!..
— Іване, я вже більше місяця, як і колись, фарбую якісь паркани, стіни!
— Чому?
— Нема роботи іншої... Ти уявляєш, портрет Євгена Павловича, клас Академії з його фігурами, які дали наснагу до малювання сотням таких, як я, і — жовта фарба, щітка й паркан якогось особняка!..
— Недовго вже, недовго... Ти потерпи...
— Душа горить, Іване!
— Малюй, пиши свої вкраїнські вірші — це дасть душі полегкість, і не накой, будь ласка, отих дурниць, що лізуть тобі в голову. Прошу тебе, благаю!
— Ходімо десь побродимо...
— Авжеж, авжеж, — заметушився Іван Максимович. — У мене тут задушно трохи... Маю оце замовлення, то не виходжу днями. Прогулянка мені потрібна вкрай!
Тарасові аж стало жаль товариша. І не тому, що він багато трудиться (не первина!), а за постійні прикрощі, що завдає йому своїми бідами.
Обняв Соху й поцілував.
— Вже й лащиться! — зітхнув Іван полегшено. — Тарасе, ти — як березень: по сім погод одного дня.
— Ходім на Стрілку, далі від Академії, — сказав Тарас, як вийшли з дому.
— Тягне до Петропавловської?
— Ну й жарти в тебе... Цур їй, тій Петропавловській!
— Сьогодні ти такого наговорив, що я...
— Туди і то нема дороги кріпакові! Для нас — лиш панські канчуки та ще хіба — в солдати.
— Знайшов за чим жаліти.
— Я хочу вмерти вільним!
— Вмирають усі однаково.
— Е, не кажи! Я бачив, я пам'ятаю кріпацьку смерть... Тобі того не зрозуміти, Йване...
Аж біля Біржі стишилися. Ступали мовчки, дивлячись на той, двірцевий, берег, на Петропавловську, що виступала з води міцними стінами та бастіонами, на Петербурзьку сторону, де височіли гордо численні храми...
— Хоч на болоті, твердо стоїть Петрове дітище, — сказав Іван Максимович.
— Бо на кістках...
— Вже прочитав "Історію русів"?
Тарас нічого не відповів. Цю рукописну книгу він не читав, а пив, як спраглий воду, бо вперше стрівся з розповіддю не про чуже й далеке, а про своє, про рідне, що відшуміло битвами й спливло у вічність кров'ю дідів і прадідів. Збагнув тоді, читаючи, що для народу, краю або держави знання свого минулого чи не найперша заповідь. Історія — це ніби крила...
— Скоро спливе Невою крига, міст наведуть, і стане гарно, тепло... — щулячись, уголос думав Іван Максимович, що не любив зими та осені. — А вдома в нас, на Україні, вже ряст цвіте, напевно, й дерева вкрились бростю... Течуть дими від спаленого бадилля...
Спинилися неподалік ростральної колони і слухали далекий, ледве чутний голос землі, що їм дала життя і вклала в груди душу...
Тече вода в синє море,
Та не витікає;
Шука козак свою долю,
А долі немає...—
почав Тарас неголосно читати вірш, написаний учора ввечері, коли було на серці так недобре, що хоч бери та вий на місяць.
Пішов козак світ за очі;
Грає синє море,
Грає серце козацькеє,
А думка говорить:
"Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?
На чужині не ті люде,—
Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити..."
Бачив, як в очах Іванових повиступали сльози, й від того сам ледь не заплакав. Нишком ковтнув клубок, що підступив до горла, й закінчив вірш:
Сидить козак на тім боці,—
Грає синє море.
Думав, доля зустрінеться,—
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
Додому ключами.
Плаче козак — шляхи биті
Заросли тернами...
Довго стояли мовчки. Потім взялись за руки, ніби малі бездомні сироти, й пішли поволі до Академії...
...Цей світлий день почався напередодні ввечері, як Аполлон прислав йому записку.
— Четвертий раз приходжу, — сердито буркнув дядько, який приніс.
— Пробачте. Я працював за містом і повернувся тільки що...
— А ноги бий...
— Охоче дав би вам щось на чай, так, присійбо, не маю.
— Навіщо ж вам пани листи шлють, коли в кишені порожньо? — стенув плечима дядько і рушив неквапно вниз. — Заробиш тут... Аякже...
Тарас дістав кресало, добув вогню і запалив недогарок. Свічок йому чомусь не принесли з квартири майстра.
Узяв цидулку бережно і розгорнув... Заплющив очі; раптом у ній про волю йдеться? Він знав, що вже зібрали гроші, — не дочекавшись царських, — що й лотерея мала ось-ось відбутися, проте боявся глянути на цей папір... А раптом!.. Правду кажучи, йому кортіло вельми дізнатись, що в записці... Й коли вже бути до краю щирим, то мусив сам собі признатися, що він найбільше боїться краху. І пан, і цар встругнути можуть яку завгодно штуку з його тяжкою волею!..
Нарешті зважився і прочитав. У ній був тільки натяк на щось значне: "Тарасе! Узавтра будь обов'язково об одинадцятій в квартирі Карла Павловича. Про це просив Жуковський! Твій Аполлон". Світ похитнувсь, розплився йому в очах... Невже це те, на що чекав він стільки літ?.. Можливо, він працював на дачі вільний вже день чи два!.. Він — вільний!..
І враз погас. Не треба себе настроювати на рай. А раптом узавтра — знову пекло?..
Від хвилювання не стало зовсім сили. Сів на своє тверде учнівське ліжко (хоч він уже й підмайстер!), стис у долонях голову й заплющив знову очі... Остання ніч неволі... А може? Ні, Ширяєв уже йому сказав би... Щоправда, він не був на дачі, має якусь роботу в місті... Піти спитати?.. Лячно... Та й пізно вже. Напевно, сплять... Дружина саме хвора...
Дмухнув на свічку. Треба мерщій лягти й заснути. Ніч переспить, а там недовго ждати. Об одинадцятій... Яка ж вона, та воля? Це ж сам собі господар! Нема тобі ні пана, ані хазяїна!.. Хочеш іти — іди, співать — співай, а плакать — плач!.. Можеш куди завгодно їхати й робити що завгодно!.. Його візьмуть, звичайно, до Академії! Він буде там законним учнем, таким, як всі... Одним із кращих буде! Бо довго так чекав на право вчитися у цьому храмі, бо добре знав ціну такому щастю!.. Звичайно, в листі напише рідним, що вже на вічній волі, й вони там будуть раді... І водночас ще глибше, болючіше збагнуть свою неволю!.. Його брати і сестри!.. Та навіть іншим людям, односельчанам, ровесникам, товаришам, його щасливе звільнення від панських пут не принесе полегшення. Сльози йому стікали з сумних очей, як навесні стікає з берези сік. Страждав за люд закований, за рідний край, що став всуціль долиною печалі й сліз...