Розповідаючи про цей візит, Іван зітхав трагічно. Нарешті він підвівся з хиткого стільчика й сказав:
— Ходімо ще до одного Павловича. Покажеш йому ті вірші, які давав Мокрицькому.
— Гребінка з них сміятиметься, — нахмурився Тарас, згадавши, як Євген Павлович на кпини брав недавно чиїсь пристойні вірші.
— Нехай собі, — махнув Іван рукою. — Брюллов і то не посміявся... Дивно, — озвався він по хвилі, — якісь школярські вірші на Карла більше вплинули од всіх твоїх малюнків...
Від жовтня місяця Сошенко жив на Васильєвському, в одному домі із земляком, що вже відомий був не лише наливками, смачним домашнім салом, а й "Малоросійськими приказками", як він назвав свої дотепні й мужні байки. Тарас уже їх прочитав і полюбив за них ще дужче цього пирятинського Мамая.
Євген зустрів їх стримано, вже по лицю Івановому, напевно, визначивши, що їх ввела до нього якась недоля.
— Брюллов ні з чим вернувся од Енгельгардта? — спитав іще у передпокої.
Виходить, він посвячений, а виду, бач, не подавав. Жаліють його, не хочуть, щоб він даремно мучився, ждучи святої волі. Знали б вони, ці добрі люди, що він ще змалку мучиться, щодня, щороку прагнучи лише одного — волі!..
— Карл Павлович такий лихий був, що не знаходив собі весь вечір місця, — сказав Сошенко. — Бачиш, а він сміється! — кивнув у бік Тараса.
— Брюллов назвав його свинею в торжкових туфлях, — пирснув.
— Кого? — спитав Гребінка.
— Таж Енгельгардта!
— Чому "в торжкових туфлях"? — здвигнув Євген плечима.
— Й амфібією!..
Євген лише щось буркнув і запросив гостей пройти до кабінету, в чарівне царство книг. Відколи Тарас ухожий до цих багатств, вони весь час стоять у нього перед очима і кожна книжка гукає, кличе, манить його до себе. Щоб не Євген, до смерті, мабуть, не розібрався б в цьому хаосі добутих людством знань.
— Сідайте, прошу.
— Треба робити щось, Євгене Павловичу, — сказав Сошенко твердо. Він хоч плохий та несміливий, а, як потрібно, впертий, цей Богуславець. — Може, сходив би ти?
Гребінку аж пересмикнуло.
— Бачиш... Коли вже він Брюллову вказав на двері...
— А звідкіля ти знаєш? — почудувався Іван словам господаря.
— Я знаю Карла Павловича, — всміхнувся той.
— Вони там добре зрізалися. Брюллов одвик в Італії від наших диво-звичаїв і наших типів. Треба піти тобі, Євгене! — своєї вів Сошенко.
Гребінка зморщив лоба (високого, як у Сократа!), узяв зі столу книжку, поклав назад, пройшовся по кабінету. Щось муляло йому.
— Я ж не художник, хлопці... — озвався він нарешті. — Яке твоє собаче діло, скаже!.. Коли б я з ним та був знайомий ближче...
— А діло, Павловичу, твоє пряме, — не випускав Сошенко з рук. — Ти вірші його читав?
— Вже й Енгельгардт узявся за віршування?!
— Ні. Наш Тарас...
— Ти справді пишеш вірші? — спитав не скоро, змірявши Тараса гострим поглядом.
— Пишу... — підвівся Тарас із крісла, весь спаленівши, ніби його спіймали на недозволеному.
— І можеш їх показати?
— Може, — сказав Іван Максимович. — У нього дещо є при собі. Тарасе, не будь макухою!
Тарас дістав з кишені зошит, в який недавно переписав свою "Причинну", й подав Гребінці.
Той мовчки взяв, прокашлявся, мов боячись розкрити зошит і прочитати чужу ганьбу, ще раз поглянув пильно на настиренних своїх гостей і зважився. Перегорнув обкладинку, почав читати знехотя...
Тарас згорнувся в кріслі, як зайченя, налякане далеким шумом орлиних крил, й очей не зводив з його лиця. Воно було спочатку якесь пісне, байдуже, а потім брови різко полізли вгору, впали й застигли так, аж поки з грудей Євгена Павловича не вирвався якийсь непевний, мабуть, невольний звук. Потому лицем пройшла і щезла легка судома й на лобі виступили краплини поту...
— Кажеш, ТИ написав?... — спитав Гребінка глухо, немов чогось злякавшись. — А може, просто переписав?
— Переписав, бо перше було вчитати важко...
— І звідки ж ти переписав? — скривився.
— Та з аркуша, де Аполлон...
— А звідкіля до тебе втрапив той божий аркуш? — з притиском спитав Гребінка, ніби чинив судейський допит.
— Ну як тобі "Причинна"? — втрутився Іван Максимович. — Як для початку...
— Де ви її взяли? — ступив до них Гребінка.
— Він написав, — тицьнув Сошенко пальцем Тараса в руку.
— Справді?! — не міг тому повірити.
— Давно вже... В Літньому саду... Як малював там Аполлона Бельведерського...
Гребінка сів у крісло й перегорнув негрубий зошит. Не стямився, як став читати вголос:
Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши вітер чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить,
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить...
— Ти бачив Чорне море? — спитав ураз.
— В чумачку з батьком їздив, як був малий.
— Ти написав одну лиш цю баладу?
— Та ні... Були ще й інші...
— І де ж вони?
— Порвав.
— Чому?
--— Бо вийшли якісь... немовби недомальовані...
Гребінка встав, пройшовся по кабінету, не випускаючи з руки його "Причинної".
— Ось де вони! — ввійшов Мокрицький рвучко. — О! Ти вже, певно, і прочитав? — побачив зошит з віршем. — А я оце прибіг до тебе, щоб розказать, порадувати...
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива..
Прекрасно! Яка картина!.. І хто? Якийсь підмайстер маляра!.. — пожартував. Примружив раптом очі й приклав до лоба руку. — Ні, я тебе десь бачив... до того, як познайомив нас Іван Максимович...
— І я вас... — тихо сказав Тарас.
— Де і коли?
— Весною тридцять першого... На березі ріки Неви...
— Я сам там був?
— З Ельканом...
--— То це тобі я показав дорогу до Академії?!
Тарас лише всміхнувся.
— Ну-у, показати — не мудре діло... А ти введи! — підкинув Іван Максимович. — Ти ж Аполлон...
— Стараємося! — крутнувся, немов хлопчак, Мокрицький. — Я тільки що зустрів старого Венеціанова і розмовляв...
— Ось хто нас може виручити! — сказав Гребінка весело. — Венеціанов! Для нього це не первина.
— Про що ви? — спитав Мокрицький.
— Вчора мені сказав Карл Павлович, щоб я сходив до Енгельгардта й дізнавсь... — зам'явся Іван Максимович. — А я подумав: краще комусь статечнішому... Й прийшов сюди...
Гребінка розвів руками, стрівшись із запитальним поглядом нового гостя.
І стало тихо.
— Треба просити, Йване, Венеціанова, — зітхнув Мокрицький. — Треба...