— Та... щонеділі... — знітився. — А як працюємо неподалік, то забіжу і в будень...
— Ти вчишся десь на маляра?
— Й на живописця,— сказав Тарас поспішно.— Вчусь у Ширяєва...
— Я знаю його, земляче! Ти звідкіля?
— З Кирилівки.
— З тієї, що біля Вільшани?
— Ви знаєте моє село?
— Земляче, я із Богуслава! І вчуся тут в Академії.
— На живописця?
— Еге. Мене Іваном кличуть. Іван Сошенко. А ти ж хто будеш?
— Тарас... Ой! Я вже мушу бігти! — зиркнув на сонце, що ледь пробилось променем крізь темінь крон.
— Куди це ти так поспішаєш?
— Таж на роботу...
— Слухай, зайди до мене в неділю вранці і принеси з собою свої малюнки.
— А де мені шукати вас?
Сошенко взяв олівець у нього і на малюнку просто щось написав.
— То ти ж приходь!
— Спасибі! — гукнув Тарас, вже на бігу ховаючи папір за пазуху. Оглянувся, чи це не сон, не витвір його уяви. Земляк стояв і, мило так всміхаючись, махав йому рукою.
Наступного дня увечері, коли до зустрічі лишалась тільки одна коротка ніч, Тарас збагнув, що вчора він зустрівся, власне, із Академією. Хоч знав кількох людей, що вчилися у цьому храмі, й стрічався з ними іноді, то все були, за винятком братів Ткаченків, чужі, байдужі до нього люди. А це — земляк, із Богуслава!.. Бач, не пройшов повз нього, сам поцікавився, назвався, дав адресу і запросив додому...
Лежав на ліжку, втомлений, дивився в білу стелю, а бачив сад, скульптури, чув тихий, теплий голос... Іван... Іван Сошенко!.. Сам підійшов, назвався... А як сказав, розглянувши його малюнок: "Добре... їй-богу, добре!.."
Сльози йому заслали очі... Якісь спокійні, лоскітні. Раніше плакав з горя чи від образи, а це — від щастя, вдячності... Бач, підійшов!.. Навчається в ній, в Академії, а не погребував убогим учнем маляра!.. Мов старший брат, мов батько... Зайди до мене, каже, і принеси свої малюнки...
Схопився з ліжка й кинувся збирати все, що встиг зробити за час свого учнівства. Були тут ті малюнки, які носив показувати до Товариства заохочення художників, і ті, що ніс за пазухою крізь хуртовини з Вільна, й останні, ті, що виконав у білі ночі в Літньому. Не знав, які з них кращі... Згорнув усі. Такого, як цей земляк, нема чого боятися. Не насміється, глянувши на ці учнівські вправи, а щось порадить, певно, і допоможе. Вчиться ж в Академії!.. Коли б йому на волю та в Академію!.. Так, як брати Ткаченки... Федот заходив якось... Орел!.. Щось воля робить таке з людьми... Висвітлює немовби їх ізсередини...
Щоб не заплакати, став до вікна, де тихо-тихо сяяла липнева ніч. Похмурий дах будинку стримів між ним та небом, немов гора...
Раненько, коли ще дім і вулиця глибоко спали, встав, одягнув єдиний свій коричневий сюртук, який придбав недавно в того ж таки Ширяєва, причепурився і, прихопивши сувій з малюнками, зійшов униз. Той настрій, з яким заснув увечері, вгорнув його ще дужче. Груди немов набухли передчуттям чогось ясного, щасного, а в голові пливли одна за одною думки — як білі хмари в блакиті неба... Просто так підійшов, озвався щирим словом... Добра, мабуть, душа!.. Іван Сошенко... Гарно... "Ти що тут робиш, хлопче?" Це запитання, що налякало тоді його, тепер здавалось музикою... Дивно, він не помітив спершу, що розмовляють з ним рідною мовою!.. Земляк... Маруся Богуславка колись з неволі визволила сімсот, невольників, що тридцять літ були в кайданах... А це Іван... Теж Богуславець... Чи то йому здається, чи справді чув колись і думу про Богуславця, що вирвався з неволі сам і вивів сотні бранців на рідну Січ!.. Поволі все забувається... Пісні, слова, обличчя рідних...
Й спливла молитва з думи про Богуславку... Чи Богуславця?..
Ой визволи, боже, нас всіх бідних невольників
З тяжкої неволі,
З віри бусурменської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!..
Вже на Болотній, де жив Іван Сошенко, Тарас спинився, бо зрозумів, що надто рано вибрався до нього в гості. Місто ще всюди спало... Власне, тут вже була околиця чи передмістя. Вулиця вся забудована особнячками, серед яких найвищі — триповерхові. Удалині стояв туман, а в ньому біліли, ніби привиди, худі берізки... Мабуть, тут справді десь болото. Болотна вулиця... І як воно, це місто, виросло на болотах? Низина скрізь, річки, затоки. Скільки сюди вгатити треба було людської праці, каменю!.. Сто з гаком років гатять, копають, кріплять, мучаться у дні жахливих повеней... Так ніби в усій імперії нема сухого місця!..
Ось цей будинок... Гарний. Один з найвищих. Найкращий дім на всю Болотну вулицю!.. Біля воріт росте береза... Ніби струнка русява дівчина... Або русалка... Кажуть, у них зелені коси... Там зеленіють, мабуть, бо топляться таки ж дівчата русі або чорняві... Горе жене їх, бідних, із цього світу. Може, вони тому й не люблять живих людей, що не дали дожити віку...
Вийшов двірник з воріт, потягся і насторожено зиркнув на нього.
— Когось шукаєш? — мовив зі сну охриплим голосом.
— Шукаю дім Шумилової, а в ньому учня Академії Івана...
— Пан Сошенко живе он там, — сказав двірник кудись на третій поверх, і не дослухавши. — У ці ось двері входиш і піднімаєшся...
Потягся знову і позіхнув, прикривши дрібним хрестом свій волохатий рот. З похмілля, певно, мучиться.
— Ступай, ступай, — підбадьорив він гостя. — Іван Максимович у нас із ранніх пташок.
Вже на площадці він зупинивсь, картаючи себе за те, що не спитав у двірника квартири. Дверей було аж двоє, і невідомо, які Сошенкові. Хотів в одні постукати, а далі в другі, та не посмів. Стояв і ждав оказії... День розгорявся, люди вже прокидались: чулись десь тихі кроки, гомін... Мабуть, Іван Максимович (здається, так сказав двірник) малює вже чудово... Жаль, не спитав, чи він давно навчається... Це ж треба так узяти і підійти!.. Ні, є ще добрі люди на цій землі!.. Хоч з виду пан, насправді ж...
— Здоров, земляче! — мовив знайомий голос.
Двері були зачинені, й Тарас оглянувся. На самій верхній сходинці стояв Іван Максимович і простягав до нього руку...
Не тямлячи себе від радості, Тарас метнувсь до нього, схопив ту братню руку й нагнувся, щоб поцілувати. Рука лякливо вирвалася, і, щось сердито буркнувши, Іван Максимович пройшов повз нього в двері, які були праворуч.