Баскі булані вже нетерпляче місили білий, дитинно чистий січневий сніг, що під копитами ставав брудним, аж чорним...
Вже почало світати, а він лежав одягнений на ліжку в камері й переживав іще раз сумне прощання в Яготині. Найбільше йому тепер боліло, що за усім тамтешнім побитом і жениханням, — коли так можна висловитися про їхні складні взаємини, — він призабув важливіше — неволю рідних йому людей. Звичайно, брав замовлення і малював портрети, проте не в повну силу. Може, той задум був ще з самого свого початку більше, ніж легковажний і нездійсненний, але ж він був і спробувати його здійснити — святий обов'язок!.. Його п'янила воля, нове становище межи людьми, — чи пак, панами, — і він пустився берега... Страшно тепер подумати, що з ним було б, якби узяв княжну Варвару. Появ жону, як мовилося в старі часи... Від того він не став би князем, та увійшов би в її родину, в кола, в яких він був лиш гостем. "Це хто такий?" — питали б люди, — чи пак, пани, — й відповідали б пошепки: "А-а, муж княжни Варвари..." — "Чого це він такий похмурий?" — "Вірші уже йому не пишуться..."
Всміхнувся. Добре тепер тобі вигадувати, як там було б!.. Так добре, що далі просто нікуди. Лежиш собі, відпочиваєш. Одне погано тільки, що на замку й за гратами і що твоє прийдешнє в чужих руках... Усе в руках господніх!.. Голос княжни Варвари? Мабуть, вона за ним печалиться, шукає, як би вирвати його з жандармських лабетів... Це щастя, що він один як палець, що не страждають нині його дружина, діти!..
Фонтанкою промчав якийсь спізнілий (а може, ранній надто) екіпаж, і знову стало тихо. Як добре, що є в людини пам'ять, що все прожите нами належить нам і що до нього короткі руки навіть синьомундирих!.. Ось тут його мордують (лише морально поки що), а він всю ніч гуляє по рідній своїй землі, мов той козак-нетяга, й ніхто йому того не може заборонити. Йому кують кайдани, а він ширяє соколом над запорозьким безкраїм степом і видивляє крізь чорну млу кріпаччини святую волю, чує пісні свого народу ще тих часів, коли його не змусили зійти з коня, віддати гостру шаблю і похилити голову... Допоки в нас є пам'ять і є душа, ми вільні навіть у казематах, а без душі, без пам'яті — раби й на вольній волі!..
Десь дзигарі пробили п'ять. Почулася різка команда, кроки. Хтось перевірив замок дверей, пристукнув, мов кінь копитом, чоботом, і кроки — інші, сонні — прогупотіли тихнучи...
Заснути б!.. Він заплющив намучені безсонням очі, й сон огорнув його туманним мревом, як немовля...
Прокинувся від обережних поштовхів.
— Як ви мене злякали! — зітхнув солдат полегшено. — Я вже було подумав... Вставати час.
— Не спалося мені всю ніч, земляче...
— З незвички всім не спиться. Та це мине. Людина звика до всього. Спершу, було, в казармі я теж не спав — все думав, думав... А довелося якось ставати в стрій з шпіцрутеном — я навідріз! Усипали й мені з півсотні — допомогло...
— Ну, Сидоров! Опять болтаєш? — почулось десь у коридорі.
Солдат швиденько вийшов і причинив важкі окуті двері.
Було вже зовсім видно. На вулицях усе густішав гуркіт та цокання об брук підків. Санкт-Петербург — простий, трудящий — ставав до праці. Панський ще міцно спав... Коли ж за нього візьмуться його нові мучителі? Десь серед дня, напевно. А може, їх примусить нагальність справи і значення, яке, з усього видно, їй надають, приїхати сюди ще зранку... Жаль, не звільнив свою рідню!.. Для того, — аби добути гроші, — він розпочав, як повернувся до Петербурга, свою офортну серію про Україну. Тепер вона приречена, як і багато дечого в його житті!.. Не мав ілюзій щодо своєї долі, бо тут було недремне "око государево", а він посмів у віршах сказати щиру правду й про августійших катів народу. Спочатку мав би викупити братів, сестер, а потім уже до діла братися... А втім, у цьому теж є небезпека відступу: свої, приватні справи, коли на них зважати, так нас засмоктують, що на велике діло не залишають уже снаги. Вони ж нам служать часто і виправданням байдужості чи небажання офірувати в ім'я народу, волі та справедливості. Своя сорочка до тіла ближча — істина, чи постулат, що робить народ безсилим, кволим і непридатним до громадянських рішучих дій...
— Ви й досі ще не встали? — приніс Сидоренко з трактиру тацю з їжею.
— Журюсь, що дечого не доробив, — сказав Тарас. — Коли б знаття...
— То ж недаремно кажуть, що від суми та від тюрми...
— Тоді про це не думалося...
День проминув у марному чеканні виклику до кабінету слідчого. Уже надходив вечір, коли цей друг сердечний і рідний батько заблудлих душ з'явився сам. В партикулярнім одязі, з привітним, милим усміхом.
— Ну, як ви тут? — спитав з порога, ніби прийшов у гості.
— Кукаємо, — сказав Тарас.
— Це що... — оглянув Попов похмуру камеру, неначе був уперше. — У Петропавловській — ото, скажу вам, камери! Каміння, вогкість, а на додачу — ще й пацюки... Зайдеш по службі іноді на п'ять хвилин — п'ять днів потому моторошно... Не дай вам бог!..
— Сідайте, — вказав Тарас на ліжко.
— Спасибі. Я вже якось... — всміхнувся Попов, — Хоч тут не камери, а номери, як у готелі, сидіти в них не з медом! — пожартував. І все ж присів на край вузького ліжка. — Сідайте й ви.
— Я й так сиджу, — підтримав жарт.
— Печально...
— Радуватись нема підстав.
— Ви знаєте, я всю добу продумав, шукаючи для вас якогось виходу... Не поспішайте мене спростовувати! — підніс рішуче руку. — Гадаєте, мені приємно, коли такі таланти, такі уми Росії марнуються, йдуть у Сибір, на каторгу або в солдати? Я патріот... Не смійтеся! Так, патріот. І гірко мені дивитися, як із дурного розуму... Пардон! Через свою наївність і недосвідченість такі чудові люди занапащають собі життя.
— Дивно мені це слухати, — сказав Тарас.
— Не сподівались, що й тут є чесні, порядні люди?
— Та ні... По правді кажучи, не сподівався, що ви мене вважатимете за простачка, якого можна пошити в дурні баєчкою.
— Не вірите, — промовив сумно. — А я ж до вас зі щирим серцем... Як здумаю про вашу зустріч з Дубельтом або Орловим, мені стає не по собі. Ото жандарми істинні! Ми, вся молодша чиновна братія, їх боїмося, ніби самі у чомусь винні, самі дерзнули в помислах... Бр-р!..