— Чого, Григоровичу, похнюпив голову? — спитав Базіль.
— Я думаю.
— Про що? Їй-богу, я не хотів, так вийшло...
— Давай покличемо твою сестру. Ти вибачишся. Я ж прочитаю свою нову поему. Гаразд?
— Мене звільни од вибачення і від поеми! — сказав Базіль. — Тим паче я ще не був у мами.
— То ти ж пришли Варвару!
— Скажу дружині. Швидше її послухається.
— Мені пора, — підвівся й собі Капніст, коли Базіль, кивнувши всім, пішов з вітальні.
— Прошу, побудьте трохи, — спинив Тарас. — Я прочитаю зараз нову поему.
— О! Тут написану? — засяяли в Капніста очі.
— Тут і в Андріївці.
--— Це та, присвячена княжні Варварі?
Тарас кивнув. Дістав з кишені зошит і стрівся раптом з поглядом притихлої давно Глафіри. Ступив до неї.
— Побудьте й ви. Сьогодні вам читатиму...
— Нам чи княжні Варварі? — спитала гостро дівчина.
--— І вам. Поема їй присвячена, але написана вона для всіх.
Ввійшла княжна Варвара і мовчки сіла біля Капніста. Той щось спитав. Вона похмуро відповіла.
Тарас наблизився до канделябра, де щойно лакей поставив високі свіжі свічі. І враз щось щемно й холодно йому стиснуло серце, як це було щоразу, коли виносив на суд людський своє нове творіння. Передихнув, кивнув чомусь Глафірі й почав тремтливим від хвилювання голосом:
Двенадцать приборов на круглом столе,
Двенадцать бокалов высоких стоят;
И час уж проходит,
Никто не приходит;
Должно быть, друзьями
Забыты они.
Они не забыты,— в урочную пору,
Обет исполняя, друзья собрались,
И вечную памятъ пропели собором,
Отправили тризну — и все разошлись.
Двенадцать их было; все молоды были,
Прекрасны и сильны; в прошедшем году
Наилучшего друга они схоронили...
Як прочитав усю поему, згорнув рукопис і підійшов нетвердим кроком до княжни. Вона тихенько плакала...
— Прекрасно, сильно! — ступив Капніст навпереріз. — Проте не все. В окремих місцях розтягнуто, і є рядки, подібні до вже колись написаного...
Тарас обминув одного з живих героїв твору і зупинився перед Варварою.
— Це вам, — промовив глухо. — Ще до цього рукопису належить мій автопортрет, який вручу вам завтра.
І вийшов геть, не вислухавши її подяки.
...Зайшла зима. Холодна, сніжна, вітряна. Тарас мав більше часу для малювання, яке добряче був занехаяв за "Тризною" і справами, що в них усе було непевне та ефемерне, як уві сні. Годинами сидів з палітрою і проганяв думки про те, що вийде з "Варваріади", як сам назвав взаємини свої з княжною. Тепер він більше їздив, вивчав усюди настрої простих людей і панства, бо, як сказав би колись у Римі старий Катон, й наш Карфаген повинен бути зруйнований... Княжна Варвара не полишила його у спокої, як він її. Подарувала власне оповідання-сповідь, що звалось "Дівчинка", і тим його на кілька днів розхвилювала знову. Бідна, нещасна жінка, що вже стоїть на тій трагічній грані, коли всуціль попереду самотина, а за тобою — пустка. Пропаща сила, зайва душа на світі... Страшно!..
Прощання їхнє, власне, вже почалося у ті години, коли вони відтворювали на полотні чужих дітей. Він малював, вона, як мати, бавила базіленят. Вдивляючись у їхні милі личка, в шовкові кучері, в невинно-хитрі очі, в яких було, здавалося, щось від княжни Варвари, Тарас ледь-ледь вгамовував у грудях сум, що дужче й дужче його поймав, спливаючи терпким клубком до горла. Боявся щось промовити чи попросити прибрати ліпшу позу, аби себе не виказати і, може, навіть не розридатись. Власне, він не кохав княжни Варвари... Це щось було святіше і значно вище того кохання, що викликала у нього в серці Ганна і що могла б, напевно, викликати Глафіра. Бідна княжна Варвара... Він чув її тужливу щиру душу, він міг би поряд жити на будь-яких умовах, не виключаючи й любовний статус, бо не була байдужою йому як жінка...
— Васю, сиди рівніше. Варю, тримай отак голівку, — рахубилася з дітьми княжна. Потому поцілувала хлопчика, поправила на грудях бант у дівчинки... Вся — доброта, вся — ласка!..
Тарасові заслало слізьми очі.
Щоб не помітила того княжна і діти, поклав палітру, пензель і швидко вийшов...
За кілька днів прощався зі ще одним красивим сном.
Надворі знялась така хурделиця, що він одразу ж після сніданку заліз у ліжко знову й переглядав журнали, які, хоча й з запізненням, одержували в Яготині. То тут, то там стрічалися знайомі прізвища, і він неначе бачив їх в іпостасі — в трактирі десь, у театрі чи на залитих північним сяйвом нічних мостах, які так любить у Петербурзі вся артистична братія... Пливли думки. Поволі й сам випливав із круговерті, яка його тримала тут, мов на припоні... Гребінка вже давненько у Петербурзі... Брюллов сидить з палітрою в одній руці й застиглим пензлем в другій перед своєю замученою уже давно "Облогою" і думає про свій невдалий — тепер уже колишній — шлюб... З ним надломився великий Карл... А може, творчим людям найкраще жити, як бог пошле, бурлаками, щоб воля їхня не знала пут сімейних? Як ризикуєш, то тільки сам. Удача, слава самі знайдуть, з ким поділитись радістю, а горе, сум чи злий талан осилиш сам. Зламаєшся — теж з легким серцем, знаючи, що не завдав нікому болю...
Вітер свистів та вив за вікнами, й Тарас не зразу почув несміливий, примерзлий стук у двері. Як одчинив, до хати ввалилось щось велике, заліплене так щедро снігом, що годі було вгадати, хто це.
— Добридень вам, — озвалося густим, охриплим голосом, який Тарас уже десь чув.
Він зняв кожух із подорожнього, струсив. Тим часом гість стягнув закляклими руками шапку.
— Федір?! — впізнав Тарас слугу Платона Лукашевича, — Яким ти вітром?
— Панським, — скривився той, зриваючи бурульки з вусів. — Прямо із Березані...
— На конях їхав?
--— Пішки...
---— Всі тридцять верст?!
--— Я р-рано в-вийшов... — раптом почав тремтіти Федір.
Тарас побіг в їдальню, налив горілки в келих (добре, що був учора Фішер з своїм запасом!) і влив, —у гостя рука не слухалася, — прибульцю в рот. Той хекнув, весь стенувся, немов витрушуючи з грудей мороз, й лише тоді поліз за пазуху й дістав якусь цидулку.
— Вам пан прислав...
Тарас схопив той папірець і прочитав, злякавшись, що там таке нагальне діло, в якому кожна мить на вагу життя чи смерті. "Брате! — писав Платон. — Як зможеш, прибудь до мене. Маю листа зі Львова від Головацького. А ще — вино токайське, яке мені привезли вчора з Києва. Платон".