Із вулиці ледь долинає стукіт швидких коліс... Хтось засміявся голосно... Там ще живуть, а тут... Що тут на них чекає? Тяжкі, брутальні допити з метою знівечити, втоптати в твань високі їхні помисли і їхні душі, виповнені любові й болю за свій народ, за люд, що стогне, мучиться під тягарем кріпаччини? А потім... Потім буде не те, що бог дасть,— що цар звелить!
Не згледівся, як почало темніти. Помітив це, коли заклацав ключ у замку і в ледь прочинені окуті двері його спитали басом:
— Вечерять будете?
Хотів відмовитись, та схаменувся вчасно. Тому, хто прагне витримати і не зламатися, треба не тільки сили духу, а й сили тіла!
— Буду.
— Як маєте за що, то можу принести вам з трактиру. Бо на харчах казенних...
— Спасибі. Ось карбованець,— підвівся з ліжка і підійшов до щілини. Поклав монету в простягнуту лапату руку, пождав, допоки двері знову відгородили його від світу, й рвонув тісного коміра. Кинув на ліжко шарф, що заяснів у сутінках кривавим тихим полум'ям і нагадав чомусь йому гусара, що на поромі перед арештом хотів зіпхнуть у воду чемодан... Не допустив, злякавшись, що там навіки кануть його найкращі вірші, його рукописи, які зібрав, на лихо, по всіх знайомих. Тепер жандарми мають що почитати!
...Аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступав; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога...
Є вірші, є... І є за що вчепитися, заслати його в Сибір!.. Можливо, треба було... Ні, він не зміг! Це ж діти його... Щоб батько та рятувався смертю своїх дітей!.. Ти певен, що тут не вб'ють, не знищать?.. Надія є: їм треба документальні свідчення його крамольності, його вини. Вони тут тихо скнітимуть, — як не потрублять миші, — аж доти, поки не вдарить дзвін свободи... А вдарить?.. Вдарить! Чим більше зло, тим вік його коротший... Довгенько щось Росія терпить... Коли найкращі люди ідуть на смерть, на каторгу в ім'я святої волі, вона — близька, вона, як кажуть, не за горами! Рилєєв, Пестель... То все — було!.. І зараз є... Ти мовиш про тих, що нині звозять сюди жандарми?.. Не тільки. Є і в Пітері... Тс-с!.. Я мовчу. У мене не розживуться синьомундирі!..
Заклацав ключ, поволі, немов самі собою, одчинилися рипливі двері, і в порозі виріс Сидоров із тацею в міцних руках. Пройшов до столу, вправно поставив тацю з посудом і зняв серветку.
— Ось, пане, їжте, — мовив. І осміхнувсь у вуса. Потому старанно з кишені виловив дрібні монети й подав ув'язненому. — А це на завтра буде.
— Залиш собі.
— Спасибі, — сказав нетвердо якось, не по-тутешньому.
— Не з України часом? — спитав Тарас.
— Сидоренко... — всміхнувся гірко.
— Служиш уже давно?
— Дванадцять років...
— Сидоров! — гукнули десь у коридорі. — Дивись мені, собачий сину!
Солдат стенув плечима, мов вибачаючись перед Тарасом, і швидко вийшов.
— Тут я! — озвався також різко, замкнувши двері.
— Ні, ти таки доходишся!
— Приносив їсти панові, вашблагородіє.
— Ха! Панові... Це, Сидоров, такий же пан, як ти, дурна твоя макітра.
--— Так точно, ваше благородіє! — вигукнув солдат зраділо.
Як збирав порожній посуд, не поспішав, усе придивлявся нишком чи щось хотів спитати, та не насмілювався
— Ви й справді, пане, будете з людей простих? — озвався-таки півшепотом.— Бо в нас тут все пани й пани...
— Художник я, чоловіче,— сказав Тарас.
— Виходить, пан...
— Та як дивитися. Я з кріпаків, і рідні мої в неволі.
— Втекли від пана?!
— Викупили. Знайшлися добрі люди.
— Бредня. Немає таких людей...
— Є, друже, є!
— У бідних чортма за що, а панство...
— Ну, Сидоров! — почулось нагло із коридора. Солдат зіп'явсь навшпиньки і тихо вийшов.
— Слухаюсь, вашблагородіє!
Двері замкнули знову. Десь у дворі, а може, то й на вулиці, гойднулося й лишилось світло, і на його ясному тлі вирізьблювалися, мов на гравюрі, холодні чорні грати... Ніколи і не подумав би, що ці залізні рамці так можуть діяти, впливати на душу!.. Здавалося б, шматки металу, пруття, аж ні, так ніби воно лежить, те пруття, отут, на грудях!.. Певно, в його душі озвався первісний страх людини, що прагла мати всюди шлях до швидкої втечі й остерігалася всіляких пасток... Власне, і Товариство їхнє було не чимсь, а пасткою. Відкрите, всім доступне, з промовами та писаниною! Приходь, намотуй собі на вус і — так і так, мов, пане губернатор... Воно й не диво, що хтось доніс... Тепер усе пропало! Стільки труда покладено, роздмухано вогню в серцях; із іскорок, що ледве-ледве тліли...
--— Виходь! — почулось.
Глянув і здивувався: в камері стояв жандармський унтер, а Сидоров йому присвічував. Задумався і не почув, як відчинили двері. Треба надалі бути пильним...
Коли Тарас підвівся, похмурий унтер вихопив із чорних піхов шаблю і вмить зробив чверть оберту, мов даючи йому дорогу.
Сидоров пішов попереду, Тарас слідом, за спиною у себе чуючи холодний подих унтера. А може, шаблі?..
На вечір похолоднішало. З невидимих весняних хмар спадав сніжок, метеликами в'ючись довкола ліхтаря...
Двором і вулицею ішли вже тільки вдвох з унтером, який його спрямовував короткими "вперед", "ліворуч!"
— Не скажете, куди йдемо? — спитав хтозна для чого. Людині в його становищі...
— Мовчати! — гаркнув унтер, наче від тиші нині залежить їхнє життя.
Повз вартового, — виструнченого, як на параді, — ввійшли в якісь високі двері, крутими сходами зійшли на другий поверх, ледь-ледь освітлений і через те якийсь тривожний і таємничий. Унтер постукав в одні з кількох, що видні були, дверей і ввів Шевченка до кабінету, де за столом сидів чиновник, який приймав його сьогодні від двох киян.
— Тарас Григорович! — підвівся він, мов стрів старого приятеля.— Іди собі, голубчику,— звелів недбало унтерові.---Прошу, прошу сідати! — узяв за лікоть "гостя" і м'яко підвів до крісла. Сам сів навпроти.— Вибачте за мій невдалий недавній жарт...— приклав до серця руку.— Тут, серед цих жандармів, важко не огрубіти... Ще раз прошу пробачення! Я ж не представився. Попов Михайло, Максимів син. Прошу любити й жалувати!
— Тарас Шевченко...
— Знаю. Як виявляється, у нас із вами є спільні, так би мовити, знайомі...
— Цікаво... Хто ж це?
— Зайцев. Іван Кіндратович. Художник теж і друг Ширяева, в якого ви... Не буду! — підніс покірно руки, помітивши, що гість нахмурив брови. — Кому приємно згадувати свою біду... Ви потім вчились у Академії мистецтв?