— Ви так люб'язні, що завітали до нас на свято ангела мого покійного... Ви, мабуть, десь купили неподалік маєток? На скільки душ?
— Я ледве сам з душею вирвався від Енгельгардта! — сказав Тарас так голосно, що всі довкола стихли.
— Чудовий у вас, паничу, батечко! — сплеснула білими руками пані. — Пан Енгельгардт...
— І ворогові не побажаєш, — буркнув Тарас. І раптом йому здалося, що наступає вечір.
Гребінка, як добрий дух, прийшов на поміч.
— Пані, я заберу од вас Тараса Григоровича, бо тут іще є дами, які горять бажанням з ним познайомитись... Вже вибачай її, стару, — шепнув Тарасові, як відійшли. — Їй цього року стукнуло вісімдесят.
— Ого! — простив Тарас. — Нівроку собі бабуся... А мати моя померла в сорок...
— Коли кому написано... Ви, пані Ганно, все розквітаєте! — перепинив струнку чорнявку із чорними, аж ніби синіми, очима.
Такої вроди Тарас не бачив навіть у Петербурзі. Умить забуто прикрість із господинею, сумні думки. Вся зала втонула в сонці...
— Знаєте, ми "Катерину" вашу читали не менше ста разів, — сказала, ніби завуркотіла струмком весняним.
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько...
— Ви так читаєте, що я свій вірш не впізнаю! — спромігся на комплімент Тарас. — Яка вимова, дикція!..
— На Полтавщині у нас не те, що за Дніпром, — сказав Гребінка. — Слухай, мотай на вус. Тут мова, брат, не займана, без будь-якого домішку.
— Платоне, а йди сюди! — покликала красуня пана, що йшов поважно залою. — Мій чоловік.
— Закревський.
— Ми чули, ви художник, — всміхнулась мило Ганна. — То, може б, ви намалювали з нас двох портрети? Ми живемо тут недалеко...
— Знаю. Сьогодні мимо їхали з Євгеном Павловичем.
— Як жаль, що нас там не було!
— Тарас Григорович! — пішов на нього, немов ведмідь, Тарновський. — От добре, синку, що я тебе побачив. Є діло. Треба зняти копію з портрета князя Рєпніна.
— А де портрет?
— В Яготині. Капніст тобі туди покаже шлях. Я чув, що й ти, Олексо, бажаєш мати копію з того портрета?
— Правда.
— Тоді, вважай, домовилися...
Тарновський вийняв хустку і смачно, з шумом висякав свого великого важкого носа. І, не поглянувши на товариство, пішов собі.
— Кажуть, у нього Глинка писав "Руслана і Людмилу", — озвалась Ганна.
— Істинно, — сказав Тарас. — Сам Глинка мені про це розповідав.
— Щасливий! Ви знайомі з генієм...
— А чули, які романси він написав на вірші Віктора Забіли? — спитав Капніст.
— Я чув, я знаю, — встряв і собі Чужбинський.
Гуде вітер вельми в полі,
Реве, ліс ламає...
Тарас скривився і підхопив:
Плаче козак молоденький,
Долю проклинає...
— Ще, ще, Тарасе Григоровичу! — аж подалась до нього Ганна. — Голос у вас!..
— Я ліпше вам заспіваю іншої, — не став Тарас маніжитись. — Підпомагайте!
— Новий романс столичний? — засяяли її великі й гарні, до щему в серці, очі.
— Ні. Це "романс" тутешній. Таких столиці не написать... — сказав Тарас. Притих, знайшов тональність і заспівав — широко, вільно, ніби посеред степу, їдучи на мажі з сіллю:
Ой у полі криниченька,
З неї вода протікає.
Ой там чумак сірі воли пасе
Та з криниці напуває!..
Бачив, що панство враз причаїлося, здерев'яніло. Зала була заповнена німими постатями, немов скульптурами... Зробивши паузу, він перейшов на повну силу голосу:
Воли ревуть, води не п'ють, —
Бо в Крим доріженьку чують.
Ой бог знає та бог відає,
Де чумаченьки ночують...
Співав і ніби бачив себе в степу, на возі, під всіяним зірками небом. Неквапно ідуть воли, риплять колеса, линуть ключем на південь гуси чи журавлі... Похитується широка спина батькова у вицвілій старій сорочці, а сам він, батько, ніби весняний птах, дзвенить журбою-піснею...
Насипали над чумаком
Та високую могилу,
Ой посадили та в головоньках
Та червону калину...
Коли замовк, у залі якусь хвилину-другу стояла мертва тиша. А потім — ніби постріл:
— Обідать подано. Прошу до столу, гості дорогі! — промовив син Волховської.
І раптом зала вибухнула шаленим шквалом оплесків. Хтось щось кричав, хтось навпростець протовплювався до того місця, де ще у чарах пісні стояв Тарас...
Закревська також стямилася і привселюдно оповила руками шию співака й поцілувала його в наповнені сльозами очі.
— Та ви ж, як бог, співаєте!.. — промовила також крізь сльози. І розвела руками: — В простій селянській хаті вродилося таке незнане диво!..
— Дай же і я чоломкну тебе, Тарасе-братику, — поліз, сопучи, пан Лукашевич. — Багато я чув чудових співів, а щоб такий!..
--— Прошу, прошу до столу! Обідать час, панове!
Тлум став поволі меншати, переміщатися до інших, менших зал...
...Удвох з Капністом він їхав, нетерпеливлячись, до Лукашевича у Березань. Щоправда, пан Олекса не полюбляв чомусь Платона Якимовича і супроводжував Тараса тільки до яготинського маєтку князя Рєпніна, де сам тоді він тимчасово жив.
— І справді в нього є стільки книг? — спитав Тарас, не вірячи, що в цій глухій далечині, в якогось пана-хуторянина ховаються такі скарби.
— Не знаю, люди кажуть... Він вихваляється, де тільки може.
— А був на Січі?
— Їздив. І за кордон, в Червону Русь та Чехію. Щось там придбав з рукописів...
Лице Капніста при цьому стало якесь лихе, потворне. Дивний він чоловік: від настрою враз перемінюється, мов додають до нього різних контрастних фарб.
— Ви знаєте, коли казати щиро, я вражений тутешнім панством, — мовив Тарас задумливо. — Як їхав із-за Дніпра, готовий був... Ет, що недобре згадувати!.. В нас там здебільшого пихата шляхта. Крівці з нас попили!..
— Кров п'ють усюди... Й питимуть, допоки ми не станемо, як інші люди, вільними від злої сили самодержавства...
— А правда, що ви були з святими лицарями свободи у грудні двадцять п'ятого?
Капніст поправив віжки, нокнув на конячину.
— Хто був — загув, — озвався. — Волконський, князь, що жінка за ним в Сибір поїхала, то ж рідний брат Рєпніна.
— Не розумію.
— Є давній звичай. Коли славетний рід переводиться через відсутність чоловіків, комусь із рідних по материнській лінії передають і титул, і всі права та прізвище... От ми вже майже й дома!..
— Це Яготин?
— Ото палати княжі... На дощ збирається?
— Щось дуже схоже... Гарно!.. Палац, парк, річка, хмари...