Ще здалеку з Дніпра побачили хрести та бані Межигірського монастиря.
Тарас устав, відчувши, як хвилювання йому стискає груди. Цей монастир був особливий. Сюди приходили на схилі літ ті запорожці, які вціліли в кривавих битвах, звідси на Січ привозили попів, дияконів, які могли орудувати шаблею так само вправно, як і хрестом. Козацький дух тут жив найдовше в душах під довгим чорним одягом...
Куліш зустрів їх біля притики. Притримав човен, поки вони вгамовували вітрило.
— А інші ж де? — спитав Олекса.
— Будуть. Спочатку ми оглянемо старе гніздо орлине, щось замалюємо, а потім час настане для каші й чарки. Хлопці вже постараються, щоб пригостити батька, — так звуть вони тебе, Тарасе, — за добрим давнім звичаєм! Ну, як пливлося?
— Гарно!.. — гукнув Олекса. — Вітер у спину дув, старався, неначе знав, для кого.
— Ви, братики, хваліть, та міру знайте, — сказав Тарас похмуро.
— Теж правда, — підтримав його Куліш. — Гіркого також треба. Щоб не завадило, бува, солодке.
— Хіба йому ще мало всипали по тих журналах! — мовив Олекса. — Справжнє не перехвалиш.
— Хто зна, хто зна... — озвався Куліш непевно. — Воно якби підсипати... Та тільки не з того боку...
— Паньку! — спахнув Олекса.— Хочеш, щоб ми ще раз втлумачили, що це тобі не по губах салата?
Куліш притих, насумрився.
Тарас не став втручатися. Нехай собі! Він гість. Сьогодні тут, а завтра... Поет зробив свою роботу, як написав. Все інше — то вже не його турбота. Одне збагнув за дні, прожиті на Україні: його думки знаходять щирий відгук, тривожать, будять, збурюють. А це — найбільше щастя! Страшне, коли волаєш до порожнечі! Що може бути гіршого від голосу, що вопіє в пустелі!..
Ступав двором монастиря, і кожен крок відлунював йому в душі. Послухати б — хоч краєм вуха — козацькі думи, спогади, які роїлися в смиренних сивих головах... Щоб хтось тоді додумався та позаписував хоч основне, почуте од цих ченців, ото була б історія!..
— Тут був колись послушником сам Залізняк, — долинули слова Панька.
— Максим?
— Еге ж. Так люди кажуть... Ти знаєш, я добився дозволу від губернатора на огляд усіх архівів Київщини.
— Чудово! Ти ж розпитуй старих людей про Коліївщину. Бо все загине, вивітриться з людської пам'яті...
— Це тут похований Семен Палій? — озвався Олекса пошепки.
— Так, — кинув нехотя Куліш. Ще гнівався за ті слова, що мовлені були Сенчилом біля притики.
— А чули, як Семен Палій прощався з братчиками-січовиками, коли надумав піти в ченці? — спитав Тарас. — Не чули? Мені повідав один старий, якого я пригостив чарчиною в трактирі... Прибув Палій з ватагою січовиків у достославний Київ і на торговиці, що на Подолі, скупили всю горілку, мед та вина й гульнули так, що весь Поділ три дні був п'яний. Потім ватага та у супроводі хмільних киян посунула до Межигір'я, а попереду знай витанцьовував старий козак, прощаючись із вольним білим світом...
— Йому було що спокутувати в монастирі, —-— сказав Куліш похмуро. І спохватився: — Хлопці, як хочемо щось змалювати, то час до діла братися! Вже сонце ген на заході.
Порадившись, всі троє вийшли за ворота, щоб видно було церкви, стіну, будинки за огорожею, і заходилися біля паперу.
Десь за годину Куліш закрив альбом, дістав хустинку, витер на лобі піт і підійшов до дерева, біля якого сидів Тарас.
— Ну як? — спитав. — Виходить?
— Це ж не картина, а лиш етюд, — озвався. — Що, вже пора?
— Не чуєш, як пахне з лугу кашею?
— Їй-богу, пахне! — Вкинув альбом у пащу свого портфеля, услід жбурнув олівчика. — Сенчило теж намалювався? Чи трудиться в поті чола?
— Спить, аки праведник. Лише півцеркви й намалював.
— Олексо! — гукнув Тарас. — А бог же бачить, сидячи на небесі!
— Я спав во славу господа... Немов димком десь потягло?... — всотав повітря носом.
— То пригоряє каша, — сказав Тарас.
— Чого ж ми тут стоїмо?! Ходімо швидше, може, ще порятуємо!
Під вербами посеред лугу, вже аж червоного від повені липкої смілки й призахідного низького сонця, ледь-ледь диміло вогнище, а біля нього поралися п'ять юнаків. Коли вони помітили тих, що підходили, всі повставали й зняли брилі та картузи.
— Оце і є мала громада ваша? — спитав Тарас у Куліша й Сенчила.
— Найліпші, цвіт, — сказав Куліш.
— Твої палкі прихильники, — додав Олекса.
— Тарасе, ти ж шануйся, — шепнув Куліш, — Для них ти світоч істини, вважай, пророк...
— А чарку можна випити? — розвеселився чомусь Тарас. На нього іноді таке находить. Коли врочисто надто, йому сміятись хочеться і жартувати. Видно, душа його противиться умовностям, яких все більше входить у міжлюдські взаємини.
— Одну хіба, для апетиту.
— Скажуть: це не козак!
— Козак, по-твоєму, повинен пити цебром?
— Не знаю... Треба буде про це спитати у Кухаренка.
— Це ж хто такий?
--— Кебетний, славний чолов'яга iз чорноморців.
Куліш нічого на те не мовив: підходили до кашоварів. Прокашлявшись, почав було:
— Панове! Це вам усім відомий...
— Облиш, Панько, — спинив Тарас. — Не на балу ж ми... — З усмішкою ступив у гурт притихлих молодиків. — Здорові будьте, хлопці! Чого це ви так посмутніли? Мо', не вдалася каша?
— Та ні... вдалася, — зважився один із них на відповідь. І зашарівся.
— Це Білозерський Василь, — втрутився-таки Куліш. — Тобою снить...
Тарас подав хлопчині руку й відчув його легенький, скромний потиск.
— Тулуб.
— Маркович.
— Пильчиков.
— Навроцький...
— Каша сьогодні — просто чудо! — гукнув Олекса, вже скуштувавши страви.
— Тоді чого ж ми баримося? — підтримав його Тарас, зрадівши нагоді визволитися з-під зачарованих очей "громади".
Як посідали довкруг казана, поставленого на камінці, Куліш узяв чималу гранчасту пляшку, налив горілки в чарку й подав її з малим поклоном гостеві.
— Здорові будьмо! — коротко сказав Тарас і випив. —-— Ух же й міцна!..
— Закушуйте, — подав Василь шмат сала.
Коли пройшла по колу стара срібляна чарка й ложки зашкрябали в дно казанка, вжили неквапно ще по одній, і всім схотілось висловитися. Усім, крім гостя. Він спохмурнів, заглибився в свої думки. Як вип'є, людська біда пече йому ще дужче, і те, що робить для краю рідного і для свого народу, тоді йому здається таким малим, мізерним. Слова втрачають свій віщий смисл, він прагне діла й гаряче картає інших, друзів, за бездіяльність.