Він дивився, вишкірившись, як хитра мавпа. Звісно, він тішився чужою мукою, бо той світ, де він жив, був повен муки. Йому самому чимало муки припало на долю, а ще більше він завдав її іншим людям. Коли зуб висмикнувся із щелепи, а обценьки, пронизливо шкрябнувши по решті зубів, витяглії ного з рота, старому Кого аж очі блиснули. Він задоволено подивився на бідолаху, що скорчився тепер на підлозі, тяжко стогнучи й обхопивши голову обома руками.
— Він зараз, либонь, зомліє,— сказав Гриф, нахилившись над жертвою. — Капітане Ворде, будь ласка, дайте йому ковток віскі. Та й ви, Ворсе, краще випийте, ви тремтите, мов той листок.
— Я, мабуть, теж вип'ю, — сказав Валенштайн, утираючи піт з обличчя. Враз він побачив Когову тінь на підлозі, а тоді й самого старого ватажка. — Агов! Це хто такий?
— Здоров, Кого! — лагідно сказав Гриф, але руки йому не простяг, знаючи, що цього не слід робити.
Коли Кого народився, знахарі наклали на нього табу заборонили торкатися до тіла білої людини.
Ворс та капітан Ворд з "Дива" теж привіталися з Кого, але Ворс насупився, побачивши рушницю, бо він якнайсуворіше заборонив лісовикам приходити з вогнепальної зброєю на плантацію. Це теж було табу. Адже часом рушниці мали погану звичку вистрілювати цілком несподівано. Управитель плеснув у долоні, і вмент прибіг тубільний служка, завербований на Сан-Крістобалі. Ворс зробив йому знак, і той узяв рушницю в гостя з рук та одніс у бунгало.
— Кого, — сказав Гриф, знайомлячи його з німецькії резидентом, — це великий пан з Бугенвілю, дуже великії пан, повір мені.
Кого пригадав відвідини не одного німецького крейсера і всміхнувся, а очі його спалахнули недобрим блиском.
— Не подавайте йому руки, Валенштайне, — попередив Гриф. — Це тамбо, розумієте? — Тоді, звернувшись до Кого, мовив: — Далебі, ти дуже погладшав. Може, збираєшся женитися з новою Мері, га?
— Мій уже занадто старий, — відповів Кого, втомлено хитаючи головою. — Мій уже не любить Мері. Не любить кай-кай. Хутко мій уже зовсім помре. — Він промовисто глянув на Ворса, що саме допивав чарку. — Мій любить ром.
Гриф похитав головою.
— Ром для чорних людей тамбо.
— А тому хлопцеві не тамбо? — відказав Кого, кивнувши на хворого робітника, що стогнав на підлозі.
— Він хворий, — пояснив Гриф.
— Мій теж хворий.
— Ти великий брехун, — засміявся Гриф. — Ром — тамбо, завжди тамбо. Ну, Кого, в нас із цим великим пане буде велика розмова.
Гриф, Валенштайн та старий ватажок посідали на веранді й заходилися обговорювати державні справи. Кого хвалили за те, що він додержував миру, а Кого, раз у раз нарікаючи на свою старечу кволість, присягався, що мир той буде вічний. Опісля обмірковували питання про нову німецьку плантацію за двадцять миль далі на узбережжі. Землю, звичайно, треба було в Кого купити і заплатити за неї тютюном, ножами, намистом, люльками, сокирами, зубами морської свині, скойками, словом, усякою всячиною, тільки не ромом.
Поки вони розмовляли, Кого дивився у вікно й бачив, як Ворс змішує ліки та знов становить пляшки до аптечної шафи. Він бачив також, що, закінчивши працю, управитель випив чарку віскі. Кого добре придивився до пляшки. Але хоч він після наради очікував ще добру годину, йому так і не випало нагоди побути самому. Коли Гриф з Ворсом почали розмову про ділові справи, Когові увірвався терпець.
— Мій піде на шхуну, — заявив він і пошкандибав надвір.
— Як змізерніли нині володарі,— засміявся Гриф. — Важко повірити, що це той самий Кого, найлютіший душогуб на Соломонових островах, той, хто все своє життя боровся проти двох наймогутніших на світі держав. А тепер він іде до шхуни, щоб виканючити в Денбі чарку горілки.
III
Востаннє за своє життя комірник із "Дива" пожартував і тубільцем. Комірник сидів у кают-компанії й перевіряв списки краму, який відвозили човнами на берег, коли Кого зійшов східцями і сів проти нього біля столу.
— Мій скоро зовсім помре, — поскаржився старий ватажок, якому тілесні радощі були вже немилі.— Мій не любить жадних Мері, не любить кай-кай. Мій зовсім хворий.
Близький до кінця. — Кого скрушно замовк, і на обличчі Ного з'явився вираз тяжкої турботи. Він обережно погладив себе по животі, даючи взнаки, що йому болить. — Мій живіт зовсім хворий. — Знову мовчанка, щоб Денбі міг щось запропонувати. Далі довге втомлене зітхання, і нарешті: — Мій любить ром.
Денбі безжально засміявся. Старий людожер уже й раніше канючив у нього горілки, але Гриф і Мактевіш якнайсуворіше заборонили давати тубільцям Нового Гібону і миртові напої.
Лихо в тому, що Кого спізнав смак алкоголю. Замолоду, ішли він вирізав усю команду на "Дорсеті", то зазнав солодкого сп'яніння, тільки, на жаль, пив він разом з своїм Людом, і горілки надовго не вистачило. Пізніше, коли він помів своїх голих вояків руйнувати німецьку плантацію, то був розумніший і забрав усе питво лиш для власного вжитку. І впивався собі пречудовою мішаниною з усіляких напоїв, починаючи від хінового пива й кінчаючи абсентом та абрикосовою наливкою. Питва того стало надовше, і воно залишило йому спрагу, що не згасала вже ніколи. Як і в усіх дикунів, організм його був схильний до алкоголю і настійливо домагався питва. Та жадоба виливалася в сверблячку й нетерплячість, йому ніби черви тепло й приємно ворушилися в мозкові, а по всьому тілі розливалася млість, якась солодка нестяма. Серед сумних буднів старості, коли його вже не тішили жінки та бенкети, коли пригасла давня зненависть до ворогів, він що далі, то більше прагнув живодарчого вогню, який ллється з пляшок — з найрозмаїтіших пляшок, що так добре були йому в пам'ятку. Він, було, годинами сидів проти сонця, ковтав слину й скрушно згадував бучну оргію, що її вчинив, знищивши німецьку плантацію.
Денбі поспівчував старому, розпитав, як саме йому болить живіт, і запропонував проносні пігулки та інші нешкідливі пілюлі, облатки й капсули, що були в скриньці з ліками. Та Кого вперто відмовлявся. Колись, захопивши "Дорсет", він був розкусив капсулу з хініном. Крім того, двоє його вояків, покуштувавши якогось білого порошку, попадали і дуже швидко сконали в страшенних муках. Ні, він не вірить у ліки. Але те питво, що в пляшках, ті холодно-вогневі давці молодості, гаряче-палкі творці мрій! Воно й не дивина, що білі люди так дорого їх цінують і не хочуть роздавати.