"Диво" на всіх вітрилах мчало до пристані. Воно ліниво підіймалося й падало на гладеньких хвилях, вода за кормою бралася брижами. Закінчувалась пора дощів; повітря було важке й насичене тропічною вогкістю, а небо густо вкрите олив'яними, безформними хмарами. Вони сповили острів сірою імлою, що крізь неї ледь проступали обриси берега й вершини гір. На одному з мисів сяяло палюче сонце, на другому, може, за якусь милю, здіймався шквал і ливма лив дощ.
Оце й був Новий Гібон, вологий, родючий, дикий острів, що лежав за п'ятдесят миль у завітряний бік від Шуазелю. Географічно він належав до Соломонових островів, а політично — по ньому якраз проходила межа німецького й англійського впливу, тому його спільно контролювали обидва резиденти. Однак контроль той існував тільки на папері в колоніальних департаментах обох країн, насправді ж його ніколи й не було. У давні часи ловці трепангів обминали цей острів, скупники сандалового дерева, зазнавши тут лихих пригод, махнули на нього рукою. Вербівникам не пощастило взяти звідси жодного тубільця, а після того, як на шхуні "Дорсет" перерізано всю команду, ніхто з них уже й не потикався на острів. Згодом одна німецька компанія спробувала заснувати на Новому Гібоні кокосову плантацію, але відмовилася від цієї спроби, коли кілька управителів і багато навербованих робітників наклали там головами. Німецькі й англійські крейсери не годні були нарозумити дикунів. Чотири рази місіонери бралися мирно завойовувати острів, і чотири рази забиралися звідти — то від хвороб, то від різанини. Знов і знов наїздили крейсери втихомирювати острів, і все намарне. Людожери щоразу ховалися в зарості й сміялися собі з гарматних пострілів. Коли військові кораблі відходили, тубільці легко набудовували нових очеретяних хатин замість попалених і ставили наново свої старосвітські печі.
Новий Гібон — чималий острів: сто п'ятдесят миль завдовжки та миль сімдесят завширшки. З завітряного боку його берег мов залізом закутий: ніде ані пристані, ані затоки. Жили на ньому десятки пересварених між собою племен, принаймні перед тим, як з'явився Кого. Силою зброї та хитрою політикою він, як той Камегамега[48], з'єднав більшість племен у спілку. Кого не дозволяв своїм підданцям заходити в стосунки з білими і цілком слушно, оскільки йшлося про те, щоб його народ зміг вижити. Після того, як відійшов останній крейсер, він панував на острові сам-один, аж поки з'явився Гриф з Мактевішем Миротворцем, приставши до пустельного берега, де колись стояли німецькі бунгало, бараки та житла англійських місіонерів.
Тоді почалися війни, що змінювалися короткими удаваними замиреннями. Невеличкий худорлявий шотландець знав, і як зчиняти різанину, і як її заспокоювати. Він не задовольнився самим узбережжям, а понавозив лісовиків з Малейти і рушив вепрячими стежками в глиб пралісу. Мін спалював села доти, доки ватагові набридло їх відбудову вати, а коли ще він узяв у полон його старшого сина, то врешті домігся переговорів зі старим Кого. Саме тоді Мактевіш установив таксу на голови. За кожного вбитого із своїх він пообіцяв брати десять тубільних голів. Коли Кого пересвідчився, що шотландець — людина слова, на острові вінець кінцем запанував справді мир. А Мактевіш тим часом збудував бунгало й бараки, повирубував ліс уздовж берега і заклав плантацію. Опісля він подався миротворцем на атол Тасман, де лютувала чорна віспа і де знахарі казали, що до пошесті спричинилася Грифова плантація. Через рік його знов покликано наводити лад на Новому Гібоні; Кого, мусивши заплатити двісті тисяч кокосових горіхів штрафу, вирішив, що краще вже додержувати миру та продавати горіхи, аніж віддавати їх задарма. Та й ущух у ньому вже молодечий запал. Він постарішав, та ще й став кульгати на одну ногу, бо куля з англійської рушниці прошила йому литку.
II
— Я знав одного чолов'ягу на Гаваях, — сказав Гриф, — головного наглядача на цукровій плантації, то він орудував у таких випадках молотком і десятипенсовим цвяхом.
Вони сиділи на широкій веранді й дивилися, як Ворс, тутешній управитель, лікував хворих. їх було душ дванадцятеро — все хлопці з Нової Джорджії. Того, котрий скаржився на зуб, залишили насамкінець. За першою спробою у Ворса нічого не вийшло. Одною рукою він утирав з чола піт, а другою вимахував обценьками.
— І, мабуть, не одному щелепу потрощив, — похмуро буркнув Ворс.
Гриф похитав головою. Валенштайн усміхнувся і звів брови.
— Принаймні сам він казав, що ні,— пояснив Гриф, — Навпаки, він запевняв мене, що завжди вибиває зуба з першого разу.
— Я сам бачив, як воно робиться, коли служив за другого помічника, — озвався капітан Ворд. — Наш старий уживав паклювального молотка й крицевої швайки. Той теж витягав зуба відразу: стукне, і зуба як не було.
— А я за обценьки, — буркнув Ворс, знов засовуючи своє знаряддя хворому в рот. Коли він смикнув, тубілець застогнав і зірвався на рівні ноги. — Допоможіть хто-небудь, потримайте його, хай не встає,— попросив управитель.
Гриф з Валенштайном з обох боків ухопили нещасного й притисли до стільця, а він випручувався й стискував зубами обценьки. Усі гуртом хиталися назад і вперед. Від спеки й натуги вони геть спітніли. Тубілець теж спітнів, але з нестерпучого болю. Він перекинув стільця, на якому сидів. Капітан Ворд на мить спинився налити собі чарку і порадив тим, що вовтузились коло хворого, набратися духу. Ворс благав своїх помічників ще трохи докласти сили, а сам крутнув зуба так, аж він хруснув, а тоді що раз смикнув.
За тим ділом ніхто й не помітив невеличкого тубільця, що, кульгаючи, зійшов східцями, спинився на порозі й став зацікавлено дивитися, що воші роблять. Кого був консерватор. Його батьки не носили ніякої одежі, тож і він не мав на собі нічого, навіть пов'язки на клубах. Вила порожніх дірок у носі, в губах та у вухах показувала що колись він любив оздоби. Вуха внизу, щоправда, були розідрані, але про величину дірок свідчили шматки лемішкуватого м'яса, що звисали по самі плечі. Нині він дбав тільки про користь, і в одній з п'яти чи шести менших дірок у правому вусі застромив коротеньку глиняну люльку. Він був підперезаний дешевим поясом із штучної шкіри, а за ним блищало лезо довгого ножа. До пояса причеплений був бамбуковий кошик з бетелем. У руці він мав коротку снайдерівську рушницю великого калібру. Годі й описати, який він був брудний, та ще весь у близнах; серед них найгіршої завдала йому куля, яка наполовину зсушила литку. По запалому роті знати було, що в нього лишилося небагато зубів. Обличчя й тіло йому зморщилося і змізерніло, маленькі, близько посаджені чорні очиці скидалися на намистинки; вони були дуже блискучі й разом з тим неспокійні та жалісні, подібні скорше до мавпячих, аніж до людських очей.