Ми застрягли за чверть милі від берега серед кокосових пальм біля бухти Тайога. А її ж вважають за безпечну гавань у всяку хвилю.
— Отже, — повів далі Гриф, — старий Парлі втратні у ту саму бурю й на три тижні спізнився зі своїм капелюхом перлів. Його теж винесло на суходіл, і довелося підкладати потім під шхуну кругляки та з півмилі волокти її до води.
А тим часом Арманда була в Папіїті. Ніхто до неї но приходив у гості. За французьким звичаєм вона склала перші візити губернаторові та портовому лікареві. Вони її прийняли, проте жодної з дружин їхніх удома не виявилося, і візити їй вони не віддали. Бо ж Арманда не входила до їхньої касти, хоч сама про те й гадки не мала, і ото таким делікатним чином вони дали їй це на здогад. Був там ще на французькому крейсері веселий молодіш лейтенант. Дівчина скорила його серце, але розуму він не втратив. Можете уявити, як усе те вразило молоду дівчину, витончену, вродливу, виховану, як аристократка, пересичену всім найкращим, що тільки можна придбати у Франції за гроші. Неважко вгадати кінець. — Гриф знизав плечима. — В їхньому бунгало був служник-японець. Він усе бачив. Казав, що вона повелась, як справжній самурай. Не метушилася, не кидалась, нестямно пориваючись умерти, а просто взяла стилет, спокійно приставила вістря до грудей і обома руками, поволі й певно встромила собі в серце.
Потім з'явився Парлі зі своїми перлами. Серед них, кажуть, була одна перлина вартістю в шістдесят тисяч франків. Пітер Джі її бачив і казав мені, що він сам за неї давав таку ціну. Старий тоді зовсім утратив глузд. Два дні його тримали в гамівній сорочці в Колоніальному клубі…
— Дядько його дружини, старий паумотець, розрізав гамівну сорочку й випустив Парлі на волю, — докинув комірник.
— Тоді старий Парлі почав бешкетувати, — повів далі Гриф. — Загнав три кулі в баламута лейтенанта…
— І той пролежав три місяці в лікарні,— додав капітан Ворфілд.
— Кинув чарку з вином губернаторові в обличчя, затіяв двобій з портовим лікарем, налупцював своїх служників-тубільців, потрощив усе в лікарні, зламав двоє ребер та дужку санітарові й утік. Подався просто до своєї шхуни з рушницями в обох руках — хай, мовляв, комендант поліції з усіма своїми поплічниками спробують заарештувати його — і отак поїхав собі до Гікігого. Кажуть, ніби він після того ніколи вже не покидав свого острова.
Комірник кивнув.
— Це було п'ятнадцять років тому, і він відтоді ні разу не виїздив.
— Тільки все збирав перли, — сказав капітан. — Божевільний старий, не інакше. Мені аж мурашки по спині бігають, як згадаю про нього. Сутий чаклун.
— Як-то? — здивувався Малгол.
— Та замовляє погоду, принаймні так кажуть тубільці. Спитайте-но в Тай-Готаурі. Гей, Тай-Готаурі! Як ти гадаєш, що робить з погодою старий Парлі?
— Те саме, що великий демон вітру, — відповів канак. — Я знаю. Як схоче, то зробить велику хвилю. Схоче, щоб не було вітру, — і не буде.
— Таки справжній відьмак, — сказав Малгол.
— Нема щастя в тих перлах, — не стерпів Тай-Готаурі, зловісно хитаючи головою, — Він каже, що продаватиме їх. Багацько шхун поприходило. Тоді він зробить велику бурю, і всім кінець буде. Ось побачите. Всі наші люди так кажуть.
— Тепер якраз буряна пора, — невесело засміявся капітан Ворфілд. — Вони не так-то вже й помиляються. Ось саме щось находить. Мені б легше було, якби "Малагіні" опинилася за тисячу миль звідси.
— Авжеж, старий трохи божевільний, — закінчив Гриф. — Я пробував його збагнути. Але в голові йому все плутається. Вісімнадцять років він думав тільки про Арманду. Часом він вірить, що вона ще жива, тільки не повернулася з Франції. Він і через це також не продає перлів. А ще він ненавидить білих. Ніколи не забуває, що вони вбили її, хоч здебільшого й забуває, що вона вмерла. Отакої! Де ж той ваш вітер?
Вітрила безсило позвисали над їхніми головами, і капітан Ворфілд щось сердито пробурчав. Спека, і так нестерпуча, без вітру просто приголомшувала. Піт заливав усім очі, і то той, то той глибоко зітхав, мимоволі силкуючись удихнути більше повітря.
— Ось ізнов дме… на вісім румбів скісніше. Хлопці, до талів. Скоком!
Канаки метнулися виконувати капітанів наказ, і за п'ять хвилин шхуна, долаючи течію, пішла просто до входу в лагуну. Знов вітер ущух, а тоді знов задув з того самого боку, що перше, і довелося назад переставляти вітрила.
— А он і "Нугіва", — сказав Гриф. — Вони пустили мотор. Дивіться, як жене.
— Усе готове? — запитав капітан механіка, португальця-метиса, що висунув голову й плечі з люка перед самою рубкою і витирав собі з обличчя піт засмальцьованим клоччям.
— Авжеж, — відказав механік.
— То пускайте.
Механік зник у люку, і через хвилину зачмихав і запахкав глушник. Однак шхуна не змогла втриматись попереду. На її два фути "Нугіва" робила три, швидко наздогнала "Малагіні", а потім і випередила. На палубі "Нугіви" були самі тубільці; чоловік біля керма глузливо помахав рукою людям на шхуні.
— То він, Нарій Герінг, — сказав Гриф Малголові.— Той здоровань біля керма, бачили? Другого такого нахаби й негідника на всьому Паумоту не знайти.
Хвилин за п'ять канаки з "Малагіні" радісно закричали, і всі поглянули на "Нугіву". В неї, певне, зіпсувався мотор, і вона вже вповільнила ходу. Матроси зі шхуни повилазили на ванти і заходилися кпити з тих, хто лишався тепер позаду. "Нугіву" ж тим часом обкрутило вітром, і відплив зносив її назад у море.
— А в нас мотор добренний, — похвалився Гриф, коли перед ними розляглася лагуна й вони попростували до якірної стоянки.
Капітан Ворфілд був, очевидячки, вдоволений, але тільки пробурчав:
— Він ще себе окупить, не бійтеся.
"Малагіні" увійшла в саму середину невеличкої флотилії і аж тоді вже знайшла, де об'якоритись.
— Онде Айзекс на своїй "Лялечці", — зауважив Гриф, вітаючи його рукою. — І Пітер Джі на "Роберті". Він теж поласився на перли. А онде Франчіні на "Кактусі". Всі вони тут, усі покупці. Ну, старий Парлі загребе грошенят.
— А вони й досі не полагодили мотора, — втішено сказав капітан Ворфілд. Він дивився на лагуну, туди, де в прогалині між кокосовими пальмами видніли вітрила "Нугіви".