Отож, усе тут свідчить про соціяльний принцип обміну, на противагу психічному принципу заборони. Все свідчить про символічний процес, на противагу підсвідомому процесові. За первісного устрою, де все розподіляється й розв'язується символічним чином, ніколи не виникає психічно супердетермінована біолоґічна тріяда родини, що дублюється в психіці нерозв'язним вузлом фантазмів й увінчується четвертим, суто "символічним" елементом, себто фалосом, що "конче необхідний, аби запровадити відношення на рівні мови і зробити з нього закон взаємного визнання поміж суб'єктами". І справді, саме тут записано для нас (принаймні в теорії психоаналізу) Батьківське Ім'я, позначник Закону, котрий тільки й допускає до обміну. Батьківське Слово становить собою трюк, що убезпечує від смертельного злиття і від поглинення бажанням матері. Без фалоса немає порятунку. Цей Закон має неухильний характер, так само, як і символічна інстанція, що блокує суб'єкта, інстанція, завдяки якій і відбувається первинне витіснення, що становить основу формування підсвідомого, — і врешт-решт ця ж інстанція надає суб'єктові доступ до його власного бажання. Без цієї інстанції, котра освячує обмін, без цієї медіяції фалоса суб'єкт як нездатний до витіснення не має доступу навіть до символічного і потрапляє в чорну прірву психозу.
Ось чому дехто вважав, ніби первісні суспільства були "психотичними" суспільствами, — адже насправді вони не знають дії цього Закону й структури витіснення та підсвідомого, що звідси випливає. Звичайно, для нас це не що інше, як нагода нещадно викинути їх за борт разом із їхнім тихим божевіллям (якщо тільки не припустити, як це вже починають робити самі психоаналітики на Заході, що психоз може таїти в собі набагато радикальніший смисл, набагато радикальнішу символічність, ніж це можна було розгледіти під еґідою психоаналізу). Так, ці суспільства мають доступ до символічного (*). Ні, вони не мають до нього доступу через непорушний Закон, контури якого точнісінько накладаються на силует самого суспільного устрою, себто устрою Батька, Вождя, Позначника і Влади. Символічне тут — не інстанція, доступ до котрої реґулюється за посередністю Фалоса, себто багатозначної фіґури, де втілюються всі метонімічні фіґури Закону. Символічне становить собою сам цикл обмінів, цикл дарунків і дарунків-у-відповідь, устрій, що народився із самої цієї обернености і непідвладний подвійній юрисдикції — як інстанції психічного витіснення, так інстанції соціяльної трансцедентности (**).
====
*В цім вони відзначаються меншою психотичністю, ніж наші, новітні суспільства, за котрими люб'язно закріпили означення "невротичні" й котрі, згідно з нашою ж дефініцією, потроху стають "психотичними", себто цілком утрачають доступ до символічного.
**Адже в "первісних суспільствах" немає й самого "соціяльного". Термін "первісні" сьогодні вже ліквідовано, однак слід було б усунути й не менш етноцентричний термін "суспільство".
====
Коли обмінються батьки, себто коли їх дарують, отримують і передають від одного покоління ініціянтів до іншого у формі вже мертвих і все ще живих предків (біолоґічний батько при цьому не обмінюється, можна тільки підмінити його собою, і його символічна фіґура, його слово є непорушним, воно теж не обмінюється, це слово без відповіди), — коли мати дарується батьками (це земля предків, котра щоразу включається у гру ініціяції), приймається і передається (сюди належить і племінна мова, себто таємна мова, до котрої отримує доступ ініціянт), то й батько, й мати, і слово втрачають свій характер фатальних темних інстанцій чи навіть позицій у керованій забороною структурі — й тоді все, навіть смерть і народження, в символічній гіперподії ініціяції втрачає свій статус фатальної події, статус необхідности й закону.
Якщо говорити про суспільство без витіснення й підсвідомого, то в ньому не слід шукати якоїсь чудесної невинности, де вільно струмують потоки "бажання" чи без жодних заборон актуалізуються "первинні процеси" — такий собі устрій вивільнених бажань, ідеалізм бажання й лібідо, котрий намагається нав'язати нам уява фройдо-райхіянців, фройдо-марксистів чи навіть шизо-номадників. Це фантазм бажання й підсвідомого, що "звільнився" завдяки натуралізації (чи машинізації), — фантазм "свободи", що перейшов сьогодні зі сфери раціональної думки до сфери ірраціонального, інстинктивного, "первісного", підсвідомого, але водночас не перестав бути суто буржуазною проблематикою (себто картезіянсько-кантіянською проблематикою необхідности і свободи).
Поставити під сумнів теорію підсвідомого означає поставити під сумнів і теорію Бажання, що на рівні нашої цивілізації становить собою не що інше, як неґативний фантазм раціонального порядку. В цьому сенсі, Бажання виступає невід'ємною частиною нашого суспільства заборони, а його омріяна матеріяльність — частиною нашого уявлюваного. Чи то набуваючи діялектичного характеру внаслідок заборони, як сталося це в площині едіпового комплексу і психоаналізу, чи то прославляючи свою грубу, інстинктивну продуктивність, як в анти-едіповій теорії, бажання завжди виступає обіцюванням якоїсь дикої природности, фантазмом об'єктивної енерґії потягу, що розкріпачує нас і сама теж потребує розкріпачення, — й це не що інше, як потуга того ж таки бажання, котре в рухливому полі революції успадковане від старої доброї робочої сили. Як відомо, ефект сили — це завжди ефект витіснення, ефект реальности, що завжди випливає із устрою уявлюваного. Після Дзеркала Виробництва вже треба писати Дзеркало Бажання.
Приклад: первісний канібалізм. Проблема виглядає так, наче головне тут не їжа, а якийсь "оральний потяг" до поглинання людського тіла, на що у нас існує фундаментальна заборона, — мабуть, найбільш фундаментальна з усіх заборон, — тоді як деякі первісні люди наївно переступають її і задовольняють своє "бажання" без будь-яких засторог. Постулат: кожна людина прагне з'їсти свого ближнього, й коли команда реґбістів-католиків змушена була вчинити це після авіякатастрофи в Андах, то цілий світ із захватом сприйняв оцей божистий вияв природи, котра, як вважалося, була дуже глибоко витіснена. Сам папа римський обсвятив і розгрішив цей учинок, хоча й підкреслив, що це не взірець для наслідування; і все-таки: отже, це не абсолютний злочин, — а чому? значить, він випливає із природи, що її лібідове сакральне (підсвідоме й психоаналітичне) переможно конкурує сьогодні з божистим, реліґійним сакральним? Самі ж канібали зовсім на намагаються жити в природному стані чи згідно зі своїми бажаннями, людоїдство для них становить не що інше, як намагання жити в суспільстві. Націкавіше тоді, коли вони їдять своїх небіжчиків. Це робиться не з житєвої необхідности, й не через те, що вони вважають цих небіжчиків ні на що більш непридатними, — а для того, щоб віддати їм почесті й щоб вони, потрапивши під вплив біолоґічного закону гниття, не опинилися поза всіма суспільними законами і не ополчилися проти ґрупи та не почали її переслідувати. Це поїдання є соціяльним актом, себто символічним актом, що має на меті підтримання тісних зв'язків із мертвими чи з ворогами, котрих поїдають, — так чи так, а, як відомо, той, кого поїдають, завжди відзначається якоюсь цінністю, кого завгодно не поїдають, це завжди знак поваги й цим небіжчик мов би освячується. Ми зневажаємо те, що нам доводиться їсти, ми можемо їсти лише те, що зневажаємо, себто мертвяччя, себто щось неодухотворене, тварину чи рослину, тобто щось приречене на суто біолоґічне засвоєння, — й саме через те ми розглядаємо антропофаґію як щось гідне зневаги, виходячи зі своєї ж таки зневаги до того, що ми поїдаємо, до акту поїдання і, врешті-решт, до свого власного тіла. Первісне поїдання не розрізняє активного й пасивного начала, в ньому немає цього абстрактного розмежування на того, хто поїдає, й на того, кого їдять. Між ними двома існує двоїсте відношення чести й обопільности, може, це навіть виклик і дуель, де той, кого поїдають, може й перемогти (пор., наприклад, ритуали уласкавлення їжі), принаймні це аж ніяк не механічна операція поглинання (*). Це навіть не поглинання "вітальних сил", як повторюють етнолоґи вслід за тубільцями, намагаючись просто замінити харчовий функціоналізм функціоналізмом маґічним (а психоаналітики силкуються замінити його психолоґічним функціоналізмом потягу). Це й не акт виживання, оскільки поїдання не перетворює духа в інтересах живого, — це соціяльний акт, процес освячення, в котому прослідковується увесь колективний метаболізм ґрупи. Це й не втілення бажань, ані засвоєння чого б там не було, — навпаки, це акт розтрати, знищення плоті й її перетворення на символічне відношення, перетворення мертвого тіла на соціяльний обмін. Те ж саме спостерігається у євхаристії, однак у формі абстрактного освячення й у межах загальної еквівалентности хліба та вина. Проклята доля, що при цьому зазнає знищення, вже зазнала значної сублімації та еванґелізації.