Ось чому поточна, ненаукова практика, причому, як мовна, так і соціяльна, в певному розумінні, є революційною, тому що вона не проводить отаких розмежувань. Так само вона ніколи не проводила розмежування поміж душею й тілом, тоді як будь-яка панівна філософія й реліґія тільки ним і живуть, так само й соціяльна, безпосередня, "стихійна" практика, яку здійснюємо ми і здійснюють усі, не проводить розмежування поміж теорією і практикою, базисом і надбудовою — вона сама по собі, не замислюючись над цим, суперечить будь-якій раціональності, буржуазній чи марксистській, заходячи потойбіч всякої раціональности, якою б та не була. Теорія, "правильна" марксистська теорія, ніколи не аналізує цю реальну соціяльну практику, вона аналізує об'єкт, котрий сама для себе і створила шляхом розмежування цієї практики на базис і надбудову, або ж аналізує соціяльний простір, котрий сама ж для себе і витворила через розмежування теорії і практики. Вона ніколи не приєднається до цієї "практики", бо живе лише завдяки її вівісекції, — слава богу, ця практика вже сама починає до неї приєднуватися і випереджати її. Але тоді це означає не що інше, як кінець історичного й діялектичного матеріялізму.
Так само й безпосередня повсякденна лінґвістична практика, практика мовлення і "мовця-суб'єкта", не звертає уваги на розмежування поміж знаком і світом (ані поміж позначником і значеником, ні на довільність знака тощо). Бенвеніст про це говорить і визнає оце, але тільки побіжно, тому що цю стадію наука вже подолала і залишила далеко позаду, — її цікавить лише лінґвістичний суб'єкт, суб'єкт мови, котрий водночас є суб'єктом знання, себто він сам, Бенвеніст. Однак у чомусь має слушність й інший, той, хто говорить без розділення знака і світу, з цілковитою "забобонністю", — щоправда, про головне він знає більше, а з ним і кожен з нас, в тім числі, й Бенвеніст, теж знає більше про це, ніж Бенвеніст-лінґвіст. Адже методолоґія розмежування позначника і значеника важить не більше, ніж методолоґія розмежування поміж душею й тілом. І тут, і там те саме уявлюване. В першому випадку, психоаналіз(*) уже з'ясував нам усе, в другому, це з'ясовує для нас поезія. По суті, для цього ніколи й не було потреби ні в психоаналізі, ні в поезії: ніхто ніколи в це не вірив, хіба що самі вчені та лінґвісти, — так само, як ніхто ніколи не вірив ув остатній економічний детермінізм, окрім, хіба що, сцієнтистів од економіки та їхніх марксистських критиків.
====
*Слід застерегти: все це стосується й самого психоаналізу. Він так само живе контрастом первинних і вторинних процесів і вмирає разом із завершенням цієї розмежованости. Справді, психоаналіз має "науковий" і "революційний характер, адже він досліджує все поле людської поведінки, виходячи із цього розділу (з підсвідомого). Але одного дня може виявитися, що реальна, тотальна, безпосередня практика не улягає цьому постулатові, цій моделі аналітичної симуляції, що символічна практика від початку перебуває потойбіч розрізнення первинних/вторинних процесів. Й тоді підсвідоме і суб'єкт підсвідомого, психоаналіз і суб'єкт знання (психоаналітичного) стануть непотрібними, аналітичне поле щезне як таке, в тій розмежованості, котру воно теж запроваджує, — і щезне воно, поступившись місцем символічному полю; деякі ознаки свідчать, що це вже відбувається.
====
Висловлюючись у віртуальному, але водночас і в буквальному сенсі, лінґвістичного суб'єкта ніколи й не було, навіть і ми не є цим суб'єктом у той момент, коли говоримо, а не просто міркуємо над цим лінґвістичним кодом. Так само ніколи не існувало й суб'єкта економіки, homo oeconomicus — просто ця фікція вписувалася в код. Так само ніколи не було і суб'єкта свідомости, а з ним і суб'єкта підсвідомости. В найпростішій практиці завжди існує таке, що пронизує ці моделі симуляції, котрі всі є раціональними моделями, — в ній існує радикальність, котра відсутня в усіх цих кодах, у всіх цих "об'єктивних" раціоналізаціях, котрі, по суті, розчищали місце для єдиного велетенського суб'єкта, — суб'єкта знання, форму якого відсьогодні, відтепер зруйнувало неподільне мовлення(*). По суті, будь-яка особа розуміється на цьому більше, ніж Декарт, Соссюр, Маркс і Фройд.
====
*Це мовлення не має нічого спільного з лінґвістичним розумінням терміну "мовлення", — останній входить в опозицію "мова/мовлення", де він подпорядкований мові. Неподільне (символічне) мовлення саме заперечує розмежування мова/мовлення, так само, як неподільна соціяльна практика заперечує розмежування теорія/практика. Тільки "лінґвістичне" мовлення мовить про те, про що воно мовить, — одначе таке мовлення ніколи й не існувало, хіба що в діялозі небіжчиків. Конкретне, актуальне мовлення мовить про те, що воно мовить, а заразом і про все інше. Воно не дотримується закону дискретности знака, розділення інстанцій, воно мовить на всіх рівнях водночас чи, радше, руйнує рівні мови, а отже, й саму лінґвістику. Вона ж, навпаки, силкується нав'язати мовлення, котре було б усього-навсього виконанням мови, себто дискурсу влади.
====
WITZ, АБО Ж ФАНТАЗМ ЕКОНОМІКИ У ФРОЙДА
Чи існує подібність між поезією й психоаналізом? Якщо взяти за основу, що поетична форма (розпилення, оберненість, жорстка обмеженість корпусу) геть не узгоджується з лінґвістичною (еквівалентність позначника/значеника, лінійність позначника, нескінченність корпусу), то може здаватися, що вона частково збігається з психоаналітичною формою (первісні процеси: зміщення, згущення тощо). В маренні, в ляпсусові, в симптомі, в дотепі — повсюдно, де працює підсвідоме, можна услід за Фройдом прочитати спотвореність відношення позначника/значеника, лінійности позначника, дискретности знака, спотворення дискурсу під впливом первісного процесу, мовний ексцес і трансґресія, де розігрується фантазм і позначається втіха. А що ж відбувається з бажанням і підсвідомим у поезії, і до якої міри її можна пояснити через лібідову економіку?
Поезія і психоаналіз не збігаються. Символічний режим аж ніяк не є режимом роботи підсвідомого. Досліджувати поезію за Фройдом означає досліджувати психоаналіз, відштовхуючись від символічного, — тут знову ж таки відбувається зворотній аналіз, і він єдиний дає змогу, завдяки цій оберненості, уникнути теорії як сутнісної операції влади.